Срібнозілля

Ріжуть мотузки зап’ястя, гасає трирема. Шторм і волання уляжуться, мабуть, нескоро. Ти там іще не захрипла, іржава сирено, Пасербице Ахелоєва, квола потворо? Тільки горлянку і маєш та здиблені коси. Божечку, дай мені сили не вторити співу! Кажуть, ота, що у неї оманливий голос, Має смердючу, зубату, ще й жадібну піхву.   Догори черевом риба, ламаються снасті. Хтозна-скількох загубили оті твої бздури. Тільки не нас, ми вже навчені, хай тобі трясця, Вже розказали мені, що боїшся бандури. Радив оракул, що треба свяченого воску Та ремінців. І найперше – триматися купи, Бо як почуєш, то смалець розтопиться в мозку, Хто ти, і де ти й навіщо – все стане до дупи.   Шпарить Орфей «козачка», тільки приструнки «дзінь-дзінь», Хлопці веслують, віск тане, обкапує груди. Цур тобі, пек тобі, чуєш, не візьмеш за безцінь! Вітчим твій – той воду лив, ти же лляєш отруту, Та все одно не доступишся, чудисько древнє, Мокрих тобі канчуків, не...

Такі часи бувають дуже рідко, Але таки бувають, хай їм грець. Мерцям несуть дарунки та наїдки, Живий же скніє мов останній мрець. Отруєно колодязі й принади, Півсонні храми мерзнуть на горбку, І тільки три замурзані менади По черзі лижуть прутень віслюку. Тріскоче на рожні остання гуска, Сади й городи дожирає кузька, Поля киплять від крові та лайна. На всіх долонях сукровиця згусла, Єдина необмежена війна. Усе, колись належне й незалежне, Розтріскалося до найвищих сфер. Було одне, а стало протилежне,  І як його направити тепер. Загиджено біленькі колонади, Закони перепріли як такі, І тільки три засмучені менади Розкидують на полі кізяки. А в селах, щойно свічку загасили, Потужний лемент набирає сили, Волають – що я мав, чого не мав. Та поки що у цьому голосінні Самі прокльони, закликів нема. В палаці регіт, струмені нектарні, Підпилий деспот хоче божий знак. У храмі посох репаний вівтарний Вкривається бруньками, мов юнак, Але всім байдуже, ніхто йому...

Десь у глухому краї, і на свята, і в будні,   Їхали степом фури, бігали степом дурні, Повороткі сороки дурням волали гасла, Поки звели дурисвітові, бач, піраміду масла. Вигнали аж до місяця, всі грудочки докупи – Змаж собі горло, паво, щоб не свербіло в дупі. Хай же тобі смакує, паво, гризи поволі Латочку цю, що ледве вициганив у долі. Їж і радій, дурисвіте, в миті свої останні, Бо коли сонце зійде, маслечко те розтане. Verbyna

Самотній белебень, каміння головате, грайливий вітерець жене пилюку, Старезний дуб і молоде багаття, м’язисті руки набивають люльку. На килимку – шаблюка та бандура, зелений штоф, чарчини та наїдки, І сиві очі дивляться безжурно, учинків людських найревніші свідки, Зіркаті очі, аж у роті терпне, слова, немов уловлені, повільні: «Мамаю, чи земля й направді мертва, чи притлумили трави божевільні? Чимдалі степом, тим вони страшніші, а де-не-де зросли коню по груди. Уже не стало спокою та тиші, шумлять і трави, і птахи, і люди.   Пробач, я так безмежно запізнився, давно чекають нас, не можуть довше. Світ піднебесний, далебі, сказився, черва заворушилася у товщі, З колодязів уже несила пити, стихії переплуталися в г ерці. Усе, чого не можна не любити, спаплюжено й розміняно за безцінь. Рушаймо, тут задосить охорони, бо достобіса невеселих знаків, Щоб коні не лишилися голодні, овес увесь повиїдали в саквах. Я пам’ятаю всю твою зажуру, мовляв: «...

Хижу, несамовиту, викачану в багні, Господи, цю огиду не притлумляй мені. Хай потягнеться хрустко, шусне за виднокрай,   Хай відшукає пустку, рівну, хоч конем грай, Хоч до знесили гицай, наче стонадцять дзи ґ , Бо напущу невмисне на безневинних цих.

нехай собі солодкої співають стоятимемо бо степи стоять всепрощення не буде й не буває але відплата всякому своя відплатами отими небо зоране нехай волають нам своє робить все крім свободи й слова ілюзорне всеверемія всежаденна хіть всесновидіння давнє та хронічне якби-ж-то тільки знати наперед що всесвіт є божественно-хтонічний лише тоненька плівка посеред а нею із безодні до безодні місток стежина темінь лісова поміж словами йдеш неначе зомбі а зомбі йдуть тобою як слова чого ж ти серце знову захотіло слова вони у сяйві та землі пронизують світи як голка тіло що зродиться й почине на столі і метушня оця несамовита ця мішанина щастя та лайна деінде прозивається планида деінде прозивається війна де гатять буки гуркотять тополі та осідає на іржі роса де переритим перебитим полем повзе непогамована лоза де повниться чистесеньке озерце заради того щоб настала мить коли лоза зачеплена за серце із місяцем і сонцем...

сходами туп-туп стежкою хрусь-хрусь шелесть-шелесть верхівками дерев шусть-шусть молочним шляхом ґамм грімм гумм оооммм