Вогонь на белебні

Самотній белебень, каміння головате, грайливий вітерець жене пилюку,

Старезний дуб і молоде багаття, м’язисті руки набивають люльку.

На килимку – шаблюка та бандура, зелений штоф, чарчини та наїдки,

І сиві очі дивляться безжурно, учинків людських найревніші свідки,

Зіркаті очі, аж у роті терпне, слова, немов уловлені, повільні:

«Мамаю, чи земля й направді мертва, чи притлумили трави божевільні?

Чимдалі степом, тим вони страшніші, а де-не-де зросли коню по груди.

Уже не стало спокою та тиші, шумлять і трави, і птахи, і люди. 

Пробач, я так безмежно запізнився, давно чекають нас, не можуть довше.

Світ піднебесний, далебі, сказився, черва заворушилася у товщі,

З колодязів уже несила пити, стихії переплуталися в герці.

Усе, чого не можна не любити, спаплюжено й розміняно за безцінь.

Рушаймо, тут задосить охорони, бо достобіса невеселих знаків,

Щоб коні не лишилися голодні, овес увесь повиїдали в саквах.

Я пам’ятаю всю твою зажуру, мовляв: «Набавишся отою грою, –

До коша повертайся, гайдабуро, бо я нікому не довірю зброю.

Набігаєшся світом, пелехатий, в мирському не вбачатимеш потреби, –

Тримайся стежки й повертайся, брате, я біля дуба запалю для тебе

Нев’януче, нескорене багаття. Тебе стрічатимуть із частуванням браття

Отут, на белебні під лазуровим дахом, поміж землею та Чумацьким шляхом –  

Вогонь на белебні...» - Мамай ласкаво слухав, торкав помалу струни тонкотілі,

І перебори утішали вухо. Паслися коні, чебреці пахтіли.

А онде верби, річка тихоплинна, вози й намети мов на водопої.

Балакав джура та хмілів невпинно, нічо’ не міг подіяти з собою.

Курінь уже зі стрільбища вертався, шкварки диміли та дудніли спори.

Мамай тихцем у вуса посміхався, хоч і здавався на лиці суворим.

Стелилися причина до причини. День цвіріньчав і не бажав спинитись.

А джура все пригублював чарчину, і все ніяк не міг угомонитись.

І відповів Мамай: «Слова негожі, запізно не буває, джуро-брате.

Ти звався пересічним подорожнім, пора себе самого визнавати.

Якщо є правда, то нема де діти, вона одна і ввечері, і вранці,

Бо правда і в пітьмі кромішній світить як Сонце й Місяць, що на вишиванці

У Бога Добросердого... Найпаче, не бідкайся, що ми забуті й досі.

Що в небесах, те й на землі, козаче, Господь так само вишиванку носить.

Який би вихор степом не здіймався, які б страшні не нависали хмари,

Роби що мусиш і не переймайся, бо жоден порух не буває марним.»

Скупали коней джуриних, той мало не потонув і лаявся всіляко.

Ліг десь подалі, аби не казали, що рюмсає неначе немовлятко.

А спозарання засідлали коней, нав’ючили залізом і торбами

Та рушили туди, де перший промінь на лезові меча, що над горбами.

Попутників не дуже-то й багато, що не село, то може з півдесятка,

І все одно на електронних мапах помалу рухається золотава цятка,

І всяк несе то воду, то наїдки. На серці страшно й заразом прекрасно.

Все буде добре. А коли нізвідки повернемося, молоде й невгасне,

Нев’януче, нескорене багаття нас зустрічатиме із частуванням, браття,

Отам, на белебні під лазуровим дахом поміж землею та Чумацьким шляхом, –

Вогонь на белебні...