Робокінь стояв
Стоптана рілля, обгорілий стяг, Пагорби криві та убогі. У низовині робокінь стояв, Глиняно-корундові ноги. А у ніг його корчився козак, На кольчузі пластик подертий. Кулака здіймав і коню казав: “Чуєш, сатано! Дай померти”. А у небесах – череда видінь, І земні й міжзоряні мандри. Очі золоті мружив робокінь, Додавав у меморіз кадри. Вже й минувся біль, тільки звідусіль Каламутна падала мряка. Хлопець замерзав, і з останніх сил “Не дивись, – хрипів, – залізяко”. Заховав лице, та й уже закляк: Руки перекачані, білі. Робокінь стояв, у чолі маяк, Закодовані дзвенять хвилі. Озирнувся кінь: онде зореліт Хмарою над обрієм лине. На спині загув електромагніт, Тіло поперек сідла кинув. І побіг собі робот молодий, Копитами полум’я креше. Другий переліт, орденок один, Тільки вершник, звісно, не перший.