Робокінь стояв

Стоптана рілля, обгорілий стяг,
Пагорби криві та убогі.
У низовині робокінь стояв,
Глиняно-корундові ноги.

А у ніг його корчився козак,
На кольчузі пластик подертий.
Кулака здіймав і коню казав:
“Чуєш, сатано! Дай померти”.

А у небесах – череда видінь,
І земні й міжзоряні мандри.
Очі золоті мружив робокінь,
Додавав у меморіз кадри.

Вже й минувся біль, тільки звідусіль
Каламутна падала мряка.
Хлопець замерзав, і з останніх сил
“Не дивись, – хрипів, – залізяко”.

Заховав лице, та й уже закляк:
Руки перекачані, білі.
Робокінь стояв, у чолі маяк,
Закодовані дзвенять хвилі.

Озирнувся кінь: онде зореліт
Хмарою над обрієм лине.
На спині загув електромагніт,
Тіло поперек сідла кинув.

І побіг собі робот молодий,
Копитами полум’я креше.
Другий переліт, орденок один,
Тільки вершник, звісно, не перший.