Срібнозілля

Лодія була збудована за найвимогливішими стандартами сиренійського мистецтва, тобто настільки наближено до досконалості, наскільки вбачало людське око. Обшивка з темної вощеної деревини, здається, не мала жодних швів і була скріплена платиновими заклепками, заглибленими врівень і гладенько відполірованими. На вигляд, лодія була кремезна, зібрана з товстенних колод, стійка наче твердь, але без жодної неграбності чи слабкості обрисів. Ніс вигинався мов лебедині груди, форштевень високо підіймався, а потім загинався наперед, підтримуючи залізний ліхтар. Двері зібрано з планок коштовного дерева, схожого на крапчастий чорно-зелений мармур; вікна – ґратовані, засклені слюдяними квадратами, пофарбованими в рожеве, лазурове, ніжно-зелене й фіалкове. На кормі розташувалися комори та каюти для рабів; посередині – дві спальні, трапезна й вітальня з виходом на задній спостережний місток.

                        Євгенієві Рейну, з любов’ю    Пливе в журбі непояснимій серед цеглистої надсади нічний кораблик невгасимий iз Олександровського саду, нічний ліхтарик нелюдимий, на золотаву ружу схожий, над головами у любимих, до ніг захожих. Пливе в журбі непояснимій бджолиний хід сновид, шаленців. Нічного міста фотознімок зробив печально іноземець, і виїжджає на Ординку таксі з слабими сідоками, і мертвяки стоять в обнімку з особняками. Пливе в журбі непояснимій співець печальний по столиці, пильнує гасову крамницю двірник смурний і круглолиций, спішить коханець пересічний, престаркуватий і вродливий. Весільний поїзд опівнічний пливе в журбі непояснимій. І крізь імлу замоскворецьку, пливе в лихі часи неждані, блука говірочка гебрейська по жовтих сходинках печальних, і від кохання до падіння під Рік Новий, під воскресіння — пливе красуня по алеї, журби не викаже своєї. Пливе в зіницях зимний вечір, тремтять сніжинки на вагоні, мор

Море было зеленое, как небо. За шесть лет Лина так и не разглядела горизонт. Мир был - исполинская полусфера, переливающаяся от золотистого оттенка китайского чая до изумрудных и нефритовых тонов. Что было сзади, Лина уже не пыталась разглядеть. Ноги грел янтарный песок. Море сегодня молчало, иногда вздыхая. Слева шелестело Дерево, а на нем скрипела, покачивалась на ветру люлька, вырезанная из гигантского кокосового ореха. Веревки были толстые, как Линина коса и сизые от морской соли. Их скрип, внезапно всплывающий в полусне, вызывал у Лины сонную улыбку - путь открыт. Лина делала глубокий вдох, а на выдохе тело ее проростало перьями и взмывало в никуда. Пролетев сквозь радужный тоннель, Лина сбрасывала перья и опять оказывалась на песчаном берегу: босая, ветер трепал подол ее платья. Сейчас платье было абрикосовое (перед тем, как лечь спать, Лина писала стихи). - Море думает, - сказал Малыш, не оборачиваясь. - О чем? - Лина отвлеклась и повернулась к нему. Малыш почти достроил замок