Джек Холдбрук Венс "Місячний Метелик" (ч.1)
Такою була лодія Едвера Тисселя, але набуток не приніс йому ані втіхи, ані гордощів. Лодія була вже стара. Килими подерлися; різьблені ширми вищербилися; залізний ліхтар скособочився, поїдений іржею. Сімдесят років тому перший власник, приймаючи лодію, вшанував будівничого та вшанувався сам; передача (а вона являла собою набагато більше за звичайне даяння-прийняття) підвищила престиж обох. Але ті часи давно минули; на сьогодні лодія не надавала жодного престижу. Едвер Тиссель, що перебував на Сирені лише три місяці, визнавав ці недоліки, але нічим не міг зарадити: ця непересічна лодія була кращою, на яку він міг сподіватися.
Він сидів на кормовій палубі та вправлявся в грі на ґанґа, музичному інструменті, схожому на гусла, але трохи більші за долоню. В якійсь сотні метрів од нього бовванів берег і пляж, помережаний білими смугами прибою; а далі рожевіли джунглі, підкреслюючи силует крутих гір, що чорніли проти неба. Мірела молочно сяяла вгорі крізь білий серпанок, наче крізь павутиння; обличчя океану було умиротворене й вилискувало перламутром. Місцевість була вже звична та принаймні не така нудна, як ґанґа, на якій Тиссель вправлявся по дві години щодня, бринькаючи сиренійські гами, вивчаючи нові акорди та нескладні гармонії. Наразі він мусив облишити ґанґа для зачинко, маленької шарманки з клавішами, на якій грали правою рукою. Натисканням на клавіші подавалося повітря крізь отвори в клавішах, що відтворювало звук гармошки-концертини. Тиссель нашвидку зіграв кілька гам, майже не зробивши помилок. Із шести інструментів, грі на яких він навчався, зачинко виявився найбільш поступливим (окрім, звичайно, химеркина, деренчливої торохтілки з дерева й камінців, на якій грали лише розмовляючи з рабами).
Тиссель потренувався ще десять хвилин, а потім облишив зачинко. Склав руки, переплів зомлілі пальці. Майже з моменту свого прибуття він кожну вільну хвилину навчався грі на інструментах, таких як химеркин, ґанґа, зачинко, ків, штрапан, ґомапард. Він вивчав гами в дев’ятнадцяти тональностях і чотирьох ладах, бісову купу акордів та інтервалів, про існування яких навіть не здогадувалися в Соборних Світах. Трелі, арпеджіо, леґато, стакато й назалізація; акцентування й приглушення обертонів; вібрато та вовче ґлісандо; підвищення й пониження тону… Він тренувався з похмурим завзяттям, внаслідок чого його звичне сприйняття музики як джерела задоволення поступово зійшло на пси. Зиркнувши на інструменти, Тиссель ледве стримався від бажання втопити їх усі шість у Титаніку.
Він підвівся, перетнув вітальню й трапезну та через коридорчик вийшов на носову палубу. Перегнувшись через поручі, глянув у підводну кліть, де Тобі й Рекс, раби, запрягали гужових риб для щотижневої поїздки до Хвена, тринадцять кілометрів на північ. Наймолодша риба, чи то грайлива, чи то неспокійна, весь час пручалася. Її чорна видовжена морда вигулькнула з води, і Тиссель, зирнувши на неї, раптово відчув нудоту: риба була без маски!
Тиссель нервово захихотів, мимоволі торкнувшись власної маски Місячного Метелика. Немає жодного сумніву, чи звикає він до Сирени! Вирішальну стадію перейдено, якщо вже гола риб’яча морда шокувала його!
Рибу нарешті запрягли; Тобі й Рекс вилізли на палубу, виблискуючи мідно-смаглявими тілами; чорні полотняні маски прилипли до їхніх облич. Наче й не помічаючи Тисселя, вони відчинили кліть, підняли якір. Гужові риби виструнчилися, збруя натяглася, лодія рушила на північ.
Повернувшись на кормову палубу, Тиссель узявся за штрапан, круглу резонансну скриньку восьми дюймів у діаметрі. Сорок шість струн було натягнуто від центру до ободу, де вони з’єднувалися або з дзвіночком, або з калатальцем. Коли струну торкали, дзвіночки дзвонили, калатальця калатали; під час гри штрапан видавав дещо різкуватий, переливчастий дзвін. Коли на ньому грала рука майстра, приємні психоделічні дисонанси справляли неабияке враження; в руці аматора ефект був менш удалим і можливо навіть наближався до хаотичного брязкоту. Штрапан був найслабкішим місцем Тисселя і він практикувався на ньому з повною віддачею протягом усієї дороги на північ.
Нарешті лодія наблизилася до плавучого міста. Гужових риб загнуздали, лодія стала на якір. На березі негайно зібралася купа роззяв, щоби за сиренійським звичаєм обговорити всі якості лодії, рабів і самого Тисселя. Тиссель, який і досі не звик до такої прискіпливої уваги, дещо стурбувався за свій вигляд, найбільше з-за незворушності масок, що оточували його. Сором’язливо притримуючи свого Місячного Метелика, він спустився по трапу на причал.
Якийсь раб, що сидів навпочіпки, підвівся, торкнувся кулаком чорного полотна на лобі й заспівав на три ноти:
– Чи не ховає Місячний Метелик обличчя митця Едвера Тисселя?
Тиссель стукнув у химеркин, що висів у нього на поясі й проспівав:
– Я – митець Тиссель.
– Вшановано мене довірою, – заспівав далі раб, – Три дні, з ранку до ночі сидів я, пильнував на пристані; три ночі, з ночі до ранку сидів я на плоті під цим причалом, пильнуючи ходу Нічного Люду. І ось нарешті я кидаю погляд на маску митця Тисселя.
Тиссель нетерпляче брязнув химеркином.
– Що це за довіра?
– Несу листа митцеві Тисселю. Для нього лист.
Тиссель простяг йому ліву руку, одночасно акомпануючи правою на химеркіні:
– То дай мені листа.
– Даю, митцю Тисселю.
На конверті був напис грубими літерами:
«ЕКСТРЕННЕ ПОВІДОМЛЕННЯ! ТЕРМІНОВО!»
Тиссель розірвав конверт. Повідомлення підписав Кастель Кромартен, Голова Міжсвітової Політради, а після формального вітання:
«ДО НЕГАЙНОГО ВИКОНАННЯ! На борту «Каріни Крузейро», порт призначення: Хвен, дата прибуття: 10 січня за Соборносвітовим Часом, перебуває сумнозвісний вбивця Гаксо Анґмарк. Необхідно, використовуючи всі повноваження, під час приземлення здійснити процедуру затримання та взяття під варту цієї особи. Ці інструкції мають бути виконані. Невиконання неприпустиме. Увага! Гаксо Анґмарк дуже небезпечний. Убийте його без жодних вагань за будь-яких ознак опору».
Тиссель, вжахнувшись, перечитав текст. Прибуваючи до Хвену як Консульський представник, він не очікував нічого подібного; він не відчував у собі ані нахилу, ані бажання мати справу з небезпечними злочинцями. Глибокодумно почухав пухнасту сіру щоку своєї маски. Втім, ця операція не є секретною, а Естебан Ролвер, директор космодрому, звичайно ж, допоможе йому та можливо надасть дюжину рабів.
Вже дещо заспокоєний, Тиссель зиркнув у повідомлення. 10 січня за Соборносвітовим часом. Звірився з універсальним календарем. Сьогодні 40-й день Пори Гіркого Нектару... Тиссель провів пальцем по рядку таблиці, зупинився. 10 січня. Сьогодні.
Його увагу привернув віддалений гуркіт. В імлі тужавів невиразний силует: корабель-перевізник повертався після прийняття вантажу на «Каріні Крузейро».
Тиссель іще раз перечитав депешу, підняв голову й простежив оком за перевізником. На борту має бути Гаксо Анґмарк. За п’ять хвилин він буде на Сирені. Формальності після приземлення, ймовірно, затримають його ще хвилин на двадцять. Космодром за три кілометри звідси, від нього до Хвену вела заплутана стежка через пагорби.
Тиссель обернувся до раба.
– Коли прибуло це повідомлення?
Раб нашорошився, не розуміючи. Тиссель повторив запитання, підспівуючи тріскоту химеркина:
– Цей лист: як довго ти ним утішався?
Раб заспівав:
– Я довгі дні сторожував на цім причалі, ступаючи на пліт лише під плином ночі. Сьогодні маю нагороду за моє безсоння – побачив Тисселя-митця.
Тиссель розвернувся та попростував по гавані, ледве стримуючи гнів. Безсилі, безпорадні сиренійці! Чому вони не доставили повідомлення на його лодію? Двадцять п’ять хвилин, ні, вже двадцять дві…
Біля майдану Тиссель зупинився, озирнувся навкруги, наче сподіваючись на диво: чи нема поблизу якогось авіатранспорту, що доправив би його до космодрому, де вони разом із Ролвером, можливо, затримали би Гаксо Анґмарка. А найкраще було б, якби надійшло друге повідомлення, що скасовувало перше. Що завгодно, будь-що... Але на Сирені ще не винайшли авіамобілів і жодне інше повідомлення не з’явилося.
Навколо майдану вилася тонка вервечка постійних будівель із каменю й заліза, стійких до набігів Нічного Люду. Стайничий займав одну з цих будівель і Тиссель, придивившись, побачив чоловіка в розкішній масці з перлів і срібла, що виїжджав звідти верхи на місцевому коні-змії – сиренійському гірському ящері.
Тиссель рвонув уперед. Мав доста часу; можливо, йому пощастить і він іще перехопить Гаксо Анґмарка. Прожогом перетнув майдан.
Стайничий біля входу до стайні пильнував свій табунець, то поліруючи де-не-де луску, то відганяючи комах. Всі п’ятеро зміїв були в чудовій формі, кожен чоловікові по плече, з масивними ногами, кремезними тулубами, важкими конічними головами. На їхніх носових іклах, штучно подовжених і викривлених усередину, теліпалися золоті брязкала; луска була прикрашена ромбовидними візерунками: пурпурне й зелене, помаранчеве й чорне, червоне й блакитне, коричневе й рожеве, жовте й чорне.
Тиссель відсапався та намірився вже забалакати зі Стайничим. Спершу взявся за ків, але засумнівався – чи можна це вважати випадковою зустріччю? А може, зачинко? Але ж на ньому не акомпанують при формальному проханні. Краще все ж таки ків. Тіссель нарешті заграв, але вже з першого акорду зауважив, що ненароком узяв не ків, а ґанґа. Криво посміхнувся під маскою; вони зі Стайничим аж ніяк не друзі. Але нехай уже, зараз нема часу перебирати інструменти, сподіваймося, що Стайничий – змалечку добряга. Тіссель узяв другий акорд, і, граючи емоційно наскільки йому дозволяло вміння, проспівав:
– Митцю Стайничий, я дуже поспішаю. Дозволь же вибрати коня з твоєї стайні.
Стайничий носив дуже дивну маску, яку Тиссель не міг розпізнати: конструкція з лакованого коричневого полотна та збірок сірої шкіри, а високо на лобі – дві великі кулі, пофарбовані в червоне й зелене, схожі на фасеткові очі якоїсь комахи. Стайничий довгенько придивлявся до Тисселя, а потім удавано повільно вибрав стімик і виконав блискучу послідовність віртуозних пасажів, інтонацію яких Тиссель був не в змозі осягнути. Стайничий заспівав:
– О, Місячний Метелику! Боюся, – погані мої коні для такого пана.
Тиссель настирливо прогугнявив під акомпанемент ґанґа:
– Ні, навпаки; вони всі дуже гарні. Я дуже поспішаю, тож охоче візьму кого даси мені з твоєї стайні.
Стайничий заграв ламаний низхідний акорд із поступовим крещендо:
– О, Місячний Метелику, слабенькі мої коні та брудні. Ти мені лестиш, кажучи, мовляв, «вони всі дуже гарні». Не можу я прийняти таку честь. До того ж, – тут він раптово змінив стімик на кродач та заздзвякав на ньому щось непривітне – до того ж я ніяк не впізнаю славного майстра й щедрого друзяку, що так запанібрата бринькає до мене своєю ґанґа.
Все було ясно. Тиссель не отримав би нічого. Він повернувся й побіг до космодрому. Позаду нього забряжчав химеркин Стайничого, але чи до рабів звертався Стайничий, чи ні – Тиссель не завважив.
Попередній Консульський представник Соборних світів на Сирені був убитий в місті Зундар. Вмаскований у Кабацького Задираку, він спробував загравати з дівчиною, що носила стрічку Гармонійних Взаємин та був миттєво обезголовлений за непристойну поведінку Червоним Деміургом, Сонячним Ельфом і Чарівним Шершнем. Едвер Тиссель, який нещодавно здобув вищу освіту в Дипломатичній академії, був призначений його наступником і отримав три дні на підготовку. Зазвичай поміркований, навіть обачний, Тиссель сприйняв це призначення як виклик. Він вивчив сиренійську мову методом навіювання та завважив, що вона не така вже й складна. Потім, у Журналі Міжпланетної Антропології, він прочитав:
«Населення узбережжя Титаніку вкрай індивідуалістичне, можливо внаслідок щедрого довкілля, що не сприяє груповій діяльності. Мова, відображаючи цю рису, виражає в першу чергу настрій індивідуума, його емоційне ставлення до ситуації. Фактична інформація розцінюється як вторинна супутня обставина. Крім того, мова є співаною, зазвичай під супровід невеличкого музичного інструменту. Внаслідок цього дуже утруднене з’ясування фактів у мешканця Хвену або забороненого міста Зундару. Переважно вони пригостять вас витонченими аріями та продемонструють на диво віртуозну гру на тому чи іншому з численних музичних інструментів. Відвідувач цього чарівного світу, щоб уникнути крайнього презирства до своєї особи, має перш за все навчитися місцевій манері висловлювання».
Тиссель зробив примітку в нотатнику: «Знайти невеличкий музичний інструмент та інструкцію до нього» – і продовжив читання.
«Всюди й усьому достаток, якщо не надмір, як щодо харчу, так і щодо благодатного клімату. У зв’язку з цим більшість енергії народу та весь його вільний час направлені на ускладнення трибу життя. Ускладнення в усьому: ускладнена майстерність, наприклад різьблені ширми, що прикрашають лодії; ускладнена символіка, наприклад маски, які носить кожен; ускладнена напівмузична мова, яка чудово виражає витончені настрої та емоції; а найголовніше – неймовірна ускладненість міжособистісних взаємин. Престиж, особа, харизма, репутація, слава для сиренійця злиті в одне узагальнююче слово – стракх. Кожен має особистий стракх, який визначає, наприклад, якщо комусь потрібна лодія – чи стане він власником плавучого палацу, прикрашеного дорогим камінням, алебастровими ліхтарями, різнокольоровим фаянсом та різьбою з деревини, чи матиме лише хижку на плоті. На Сирені не існує жодних засобів платежу; одна-єдина валюта – стракх».
Тиссель потер підборіддя й читав далі.
«Маски носять постійно згідно з філософією, що людині не слід зважати на зовнішність, отриману проти волі внаслідок життєвих обставин; що людина вільна у виборі своєї зовнішності відповідно до свого стракху. У цивілізованих регіонах Сирени, точніше – на узбережжі Титаніку – людина буквально ніколи в житті не показує свого обличчя; воно – її найголовніша таємниця.
Азартні ігри, крім того, невідомі на Сирені; для сиренійського почуття власної гідності було б занадто отримати перевагу в якийсь інший спосіб, окрім стракху. Слово «фортуна» не має жодної відповідності в сиренійській мові».
Тиссель зробив іншу примітку: «Знайти маску. Музей? Гільдія акторів?»
Він закінчив читати статтю, швиденько покінчив із підготовкою, і вже назавтра був на борту міжсвітовика «Роберта Астроґарда», що летів на Сирену.
Корабель-перевізник сів на сиренійському космодромі, схожому на топазовий диск серед чорно-зелено-фіолетових пагорбів. Едвер Тиссель уперше ступив на землю Сирени. Його зустрів Естебан Ролвер, місцевий агент «Космошляху». Побачивши його, Ролвер закрив руками обличчя й відскочив.
– Ваша маска… – хрипко вигукнув він, – Де? Ваша? Маска???
Тиссель кивнув на валізу та відповів присоромлено:
– Я не знав, що...
– Надіньте, – мовив Ролвер, відвернувшись. Сам Ролвер носив витвір із тупоконічних зелених трикутників і лакованої синьої деревини. Чорне пір’я стирчало на щоках, а під підборіддям висів чорно-білий помпон, що створювало повний ефект іронічного виразу обличчя.
Тиссель неквапом припасовував маску до обличчя, міркуючи, – обернути все на жарт чи відповісти як того вимагають його повноваження?
– Ви вже вмасковані? – запитав Ролвер через плече.
Тиссель відповів ствердно й Ролвер повернувся. Маска приховала вираз його обличчя, але рука мимоволі потяглася до набору інструментів, пристібнутого ременем до стегна. Інструмент відтворив трель потрясіння та ввічливого обурення.
– Не вам, не вам носити маску цю! – заспівав Ролвер, – Але ж… де, як ви здобули її?
– Це копія маски, що належить музею в Поліполісі, – відповів Тиссель жорстко. – Я вважаю, що її достатньо.
Ролвер кивнув, його маска здавалася іронічнішою, ніж будь-коли.
– Авжеж, її достатньо, – мовив він, – Це – варіант із серії, відомої як Приборкувач Морського Змія. Призначена для церемоній, надягати її мають право лише особи найвищого стракху: принци, герої, майстри над майстрами, великі музиканти…
– Я не знав...
Ролвер зробив жест млявого розуміння.
– Всьому свій час. Зверніть увагу на мою маску. Сьогодні я ношу Пташку Гірського Озерця. Особи мінімального престижу – такі, як ви, я, будь-який інший іномирянин, – носять подібні.
– Дискримінація, – буркнув Тиссель, оскільки вони вже йшли через поле в напрямку низенької будівлі блокпосту, – Я вважав, що будь-хто має право носити те, що йому до вподоби.
– Звичайно, – повідомив Ролвер, – Носіть будь-яку маску, яка вам подобається... якщо ви можете це виправдати. Ось візьмемо, наприклад, мою Пташку Гірського Озерця. Я ношу її, щоб показати, що не претендую ні на що. Я не маю жодних претензій на мудрість, непримиренність, обізнаність, музичну обдарованість, безпощадність та ще дюжину інших сиренійських чеснот.
– А, скажімо, – спитав Тиссель, – що сталося б, якби я отак пройшовся вулицями Зундару?
Ролвер приглушено пирснув під маскою.
– Якщо б ви отак пройшлися доками Зундару – там, до речі, нема ніяких вулиць – ба навіть у будь-якій масці, вас би зарізали протягом години. Так сталося з Бенко, вашим попередником. Він не знав, як поводитися. Жоден з нас, іномирян, не знає, як поводитися. У Хвені нас терплять, поки ми знаємо своє місце. Але ви б навіть не змогли пройтися околицями Хвена в регаліях, що зараз начепили на себе. Будь-хто з тих, що носять Вогненного Змія або Громовика – звичайно ж, маску, ну ви розумієте – негайно б наблизився до вас. Він заграв би на своєму кродачі й якщо б ви не відповіли йому достойно на своєму скараниї – цьому чортовому інструменті, – він заграв би на своєму химеркині, під який розмовляють з рабами. Це вияв крайнього презирства. Але скоріш за все він би вдарив у свій гонг для поєдинків і відразу ж напав на вас.
– Я й не знав, що люди тут настільки дратівливі, – мовив Тиссель, приглушивши голос.
Ролвер знизав плечима та прочинив масивні сталеві двері свого офісу.
– Певні дії, звичайно, матимуть певні наслідки навіть на Центральній площі Поліполісу.
– Так, абсолютно згоден, – мовив Тиссель. Він роздивися офіс, – Навіщо вся ця безпека? Бетон, сталь?
– Для захисту від дикунів, – відповів Ролвер, – Вони поночі сходять з гір, крадуть що бачать, убивають всякого, кого перестрінуть на березі.
Він пішов до комірки й швидко повернувся, несучи в руках маску.
– Ось. Носіть цього Місячного Метелика; він не спричинить вам жодних неприємностей.
Тиссель без зайвого захоплення роздивився маску. Це була конструкція з хутра мишастого кольору; по боках ротового отвору стирчали жмутки вовни, на лобі – пара пухнастих антен. Білі шнури теліпалися коло скронь, а під очима нависали червоні брижі, що надавало масці похмурого й водночас комічного виразу.
– Який рівень престижу надає ця маска? – спитав Тиссель.
– Не надто високий.
– Але ж, кінець кінцем, я – Консульський представник! – спалахнув Тиссель, – Я представляю тут Соборні Світи, якихось там сотню мільярдів осіб…
– Якщо Соборні Світи хочуть, щоб їхній представник носив Приборкувача Морського Змія, вони мають прислати того, хто достойний носити Приборкувача Морського Змія.
– Гаразд, – глухо відповів Тиссель, – Добре, якщо так.
Ролвер делікатно відвів свій чіпкий погляд, поки Тиссель скидав Приборкувача Морського Змія та надівав скромнішого Місячного Метелика.
– Маю надію, що знайду щось відповідніше для себе в одній із місцевих крамниць, – мовив Тиссель, – Мені розказували, що будь-хто просто заходить і бере що йому впало в око, чи не так?
Ролвер критично оглянув Тисселя.
– Ця маска – тимчасова, звичайно – найвідповідніша. Вам поки що взагалі не варто нічого приймати в крамницях, аж поки не матимете достатній авторитет. Хазяїн крамниці понижується в престижі, якщо особа низького стракху кине оком на його найкращі витвори.
Тиссель роздратовано труснув головою.
– Мені ніхто нічого не пояснив! Звичайно ж, я знав про маски й про честь і сумління майстрів, але ж ця зацикленість на престижі... чи стракху, чим би воно не було...
– Пусте, – відрізав Ролвер, – Через рік-два вже дещо розумітимете. Ви, я певен, володієте їхньою мовою?
– Так, звичайно.
– А на яких інструментах граєте?
– Н-н-ну... Я так зрозумів, що достатньо буде якогось невеличкого музичного інструменту… або я можу просто співати.
– Дуже необачно. Тільки раби співають без супроводу. Думаю, вам треба якнайшвидше оволодіти хоча б такими інструментами: химеркин – для розмови з рабами. Ґанґа – для бесіди з добрими друзями або з однією особою рівного чи дещо нижчого стракху. Ків – для випадкового ґречного спілкування. Зачинко – для формальніших стосунків. Штрапан або кродач – для підлеглих, у вашому випадку – якщо ви хочете когось образити. І звичайно ж, ґомапард або подвійний камантиль для церемоній, – він трохи помовчав, – Кребарін, водяна лютня та слобо теж дуже корисні, але вам краще спершу оволодіти принаймні цими інструментами. Вони мають забезпечити елементарне спілкування.
– А Ви не перебільшуєте? – завважив Тиссель, – Чи може жартуєте?
Ролвер похмуро розсміявся.
– Анітрохи. По-перше, вам знадобиться лодія. А по-друге – раби.
Ролвер повів Тисселя з космодрому до корабелень Хвена. Прогулянку мальовничою стежиною під величними деревами протягом півтора годин було доповнено фруктами, хлібними бобами, бурдючками з солодким соком.
– На сьогодні, – мовив Ролвер, – нас у Хвені чотири іномирянина, разом із вами. Я зараз поведу вас до Велібуса, нашого Комерційного представника. Думаю, в нього знайдеться яка-не-яка лодія й можливо він дозволить вам нею користуватися.
Корнелій Велібус прожив у Хвені п’ятнадцять років і вже надбав достатній стракх, щоб носити маску Південного Вітру на додачу до повноважень. Маска являла собою блакитний диск, облямований кабошонами з ляпіс-лазуриту та лискучою зміїною шкірою. Співчутливіший та добріший за Ролвера, Велібус дав Тисселеві не тільки лодію, але й кілька різних музичних інструментів і двох рабів.
Збентежений такою щедрістю, Тиссель заїкнувся був про гроші, але Велібус зупинив його широким жестом.
– Друже, це Сирена. Такі дрібниці нічого не коштують.
– Але ж лодія...
Велібус заграв вишукану трель на своєму ківі.
– Відвертий буду з вами, Тисселю. Стара вже лодія й пошарпана. Вона вже не для мене, бо мій статус постраждав би.
Чудова мелодія супроводжувала його слова.
– Але ж вам нині не до статусу. Ви потребуєте лише притулку, догляду й безпеки від Нічного Люду.
– Нічний Люд?
– Так. Людожери, що блукають берегом, коли спадає ніч.
– Авжеж, я пам’ятаю. Митець Ролвер говорив мені про них.
– Найкраще б нам не згадувати такі жахливі речі, – спохопився Велібус, коротка трель знову пурхнула з його ківу, – Тепер, щодо рабів.
Він вдумливо постукав по блакитному диску своєї маски вказівним пальцем.
– Рекс і Тобі мали б добре прислужитися вам, – він підвищив голос, дрібно застукотів на химеркині та гукнув сиренійською – Авано, йди сюди!
З’явилася рабиня в сукні з безлічі рожевих стрічок, що підкреслювали її стан, і у вишуканій чорній масці з перламутровими лелітками.
– Веди до нас скоріше Рекса й Тобі.
Ввійшли Рекс і Тобі, в просторих масках із чорного полотна та цеглясто-коричневих камзолах. Велібус озвався до них під звучний супровід химеркину, наказуючи присягнути новому панові під загрозою повернення на рідні острови. Вони впали долілиць і бархатними голосами напівголоса проспівали клятву вірно служити Тисселеві. Тиссель нервово засміявся й промовив свою першу фразу сиренійською:
– Йдіть до лодії, доглядайте її добре, приносьте харчі на борт.
Тобі й Рекс байдуже зиркнули з-під своїх масок. Велібус повторив слова Тисселя під стукіт химеркина, раби вклонилися й вийшли.
Тиссель із острахом розглядав музичні інструменти.
– Не маю жодного уявлення, як цьому навчатися.
Велібус повернувся до Ролвера.
– Як щодо Кершауля? Чи вділив би він митцеві Тисселю якихось знань?
Ролвер кивнув:
– Кершауль, мабуть, взявся б за цю справу.
Тиссель запитав:
– Хто це – Кершауль?
– Чверть нашої громади вигнанців, – відповів Велібус, – антрополог. Ви читали його твори «Щасливий Зундар»? «Сиренійські ритуали»? «Безликий Нарід»? Ні? Шкода. Всі твори, як один, чудові. Кершауль має неабиякий стракх і, здається, навіть навідується до Зундару. Носить Печерного Пугача, іноді Зоряного Мандрівника, або навіть Мудрого Суддю.
– Він уже носить Екваторіального Змія, – повідомив Ролвер, – Варіант із позолоченими іклами.
– Оце так-так! – здивувався Велібус, – Ти ба… тобто, я хочу сказати, – він заслужив на це. Молодець, дійсно гарна маска, – і він глибокодумно бринькнув на своєму зачинко.
Минуло три місяці. Під опікою Метью Кершауля Тиссель опановував гру на химеркині, ґанґа, штрапані, ківі, ґомапарді та зачинко. Подвійний камантиль, кродач, слобо, водяна лютня та ряд інших, за словами Кершауля, можуть і зачекати, поки Тиссель не засвоїть шість основних інструментів. Кершауль позичив Тисселеві записи сиренійських розмов у різних ладах, настроях і супроводі, які вважав заслуговуючими уваги, щоб Тиссель потроху навчався модним зараз мелодіям і вдосконалювався в передачі інтонації та різних ритмів: простих і складних, прямих і перехресних, прихованих і явних. Кершауль якось чесно зізнався Тисселеві, що не знає нічого прекраснішого за сиренійську музику, а Тиссель зауважив собі, що ця тема вичерпається не скоро. Настроювання інструментів на базові двадцять чотири тональності з урахуванням чверті тону, помножене на п’ять методів звуковидобування давало в результаті сто двадцять окремих звукорядів. Кершауль, проте, радив, щоб Тиссель перш за все зосередився на вивченні кожного інструменту в його основній тональності, використовуючи лише два найпростіші методи.
Не маючи жодних справ у Хвені, крім щотижневих візитів до Метью Кершауля, Тиссель відвів свою лодію за тринадцять кілометрів на південь і пришвартував її з підвітряного боку скелястого мису. Саме тут, якщо не враховувати щоденних вправ, Тиссель і зажив тихим безтурботним життям. Океан був спокійний і чистий мов кришталь; неподалік простягнувся пляж у оточенні сіро-зелено-фіолетових заростей – на випадок, якщо Тисселеві схотілося б розім’яти ноги.
Тобі й Рекс зайняли дві одномісні каюти на носі; інші каюти залишалися в розпорядженні Тисселя. Час від часу він бавив себе думкою взяти третього раба, точніше – юну рабиню, яка би дещо присмачила йому життя своїми чарами та життєрадісністю, але Кершауль рішуче відмовив йому, побоюючись, що зосередженість Тисселя на вправах так чи інакше зменшиться. Тиссель мусив погодитися та поки що присвятив свій час опануванню шести інструментів.
Дні минали швидко. Тиссель не міг навтішатися спогляданням світанку й заходу; білих хмар і блакитного моря опівдні; нічного неба, що ряхтіло двадцятьма дев’ятьма зорями Скупчення СІ 1-715. Щотижнева подорож до Хвену теж додавала барв життю: Тобі й Рекс ішли закупати харчі; Тиссель навідувався до розкішної лодії Метью Кершауля для подальших уроків і порад. Але через три місяці після прибуття раптом вигулькнуло повідомлення, що геть зіпсувало Тисселеві його ідилію: Гаксо Анґмарк, убивця, провокатор, безжальний і хитрий зловмисник, прибув на Сирену. «… Затримання та взяття під варту цієї особи… мають бути виконані. Увага! Гаксо Анґмарк дуже небезпечний. Убийте його без жодних вагань!»
Тиссель був не в найкращій фізичній формі. Він риссю пробіг десь метрів п’ятдесят і його вже дістала задишка, тож він притишив ходу й пішов через низькі пагорби, порослі білим бамбуком і чорною деревовидною папороттю; через луки, жовті від трав’янистих горіхів; через фруктові сади й зарості здичавілого винограду. Двадцять хвилин минуло, ні, вже двадцять п’ять... Двадцять п’ять хвилин! Тисселеві похололо в животі: запізно, Гаксо Анґмарк уже приземлився та, мабуть, іде цією стежиною до Хвена. Але на стежині Тиссель побачив лише чотирьох подорожніх: хлопчика в придуркуватій масці Лугового Остров’янина, двох молодих жінок, Червону й Зелену Птаху та чоловіка в масці Лісовика. Порівнявшись із чоловіком, Тиссель став наче вкопаний. А раптом це Анґмарк?
Тиссель схитрував. Звільна наблизився до чоловіка, пронизливо подивився в огидну маску.
– Анґмарку! – виголосив мовою Соборних світів, – Ви заарештовані!
Лісовик зиркнув на нього, не розуміючи, а потім чкурнув стежиною.
Тиссель припустив за ним. Наздігнавши, спершу взявся за ґанґа, але згадавши реакцію Стайничого, вдарив акорд на зачинко.
– Йдучи стежиною від космодрому, – заспівав Тіссель, – що ти бачив?
Лісовик засурмив у сурму, якою зазвичай висміювали супротивників, прикликали тварин і брутально лаялися.
– Де я ходжу, що я бачу – то вже моя справа. Одступись, бо потопчуся по твоїм обличчю.
Він набичився й зробив крок уперед, і якби Тиссель не відскочив на узбіччя, Лісовик напевне виконав би свою погрозу.
Тиссель мовчки подивився йому навздогін. Анґмарк? Ні, навряд чи, занадто вже майстерно грає на сурмі. Тиссель завагався якусь хвильку, а потім повернувся й пішов своєю дорогою.
Прийшовши на космодром, він попрямував до офісу. Важкі залізні двері стояли прочинені; щойно Тиссель наблизився до них, як у дверях з’явився чоловік. Він був у масці з тупоконічних зелених трикутників, слюдяних пластин, лакованої синьої деревини та чорного пір’я... Пташка Гірського Озерця.
– Митцю Ролвер, – схвильовано запитав Тиссель, – Хто зійшов з «Каріни Крузейро»?
Ролвер якусь хвилину роздивлявся Тисселя.
– Чому ви питаєте?
– Чому я питаю? – скипів Тиссель, – Ви ж мали бачити космограму, яку я отримав від Кастеля Кромартена!
– О, так, – повідомив Ролвер, – Авжеж. Звичайно.
– Її доставили мені лише півгодини тому, – гірко мовив Тиссель, – Я біг швидко, як тільки міг. Де Анґмарк?
– Мабуть, десь у Хвені, – відповів Ролвер.
Тиссель вилаявся подумки.
– Чому ви не затримали його? Будь-яким чином?
Ролвер знизав плечима.
– Я не мав ані повноважень, ані бажання, ані змоги затримувати його.
Тиссель затис свою лють у кулаці. Намагаючись говорити спокійно, мовив:
– Дорогою я зустрів чоловіка в страшній масці... Вирячені очі, червоні вуса.
– Лісовик, – мовив Ролвер, – Анґмарк привіз цю маску з собою.
– Але ж він грав на сурмі! – заперечив Тиссель, – Як міг Анґмарк...
– Він добре знає Сирену, п’ять років просидів тут, у Хвені.
Тиссель аж крякнув з досади.
– Кромартен навіть не обмовився про це.
– Це ж усім відомо, – мовив Ролвер, знизавши плечима, – Він був Комерційним представником перед тим, як на цю посаду затвердили Велібуса.
– То вони з Велібусом знайомі?
Ролвер хмикнув.
– Звичайно. Але не підозрюйте бідного Велібуса в чомусь серйознішому за махінації в рахунках. Запевняю вас, – він аж ніяк не спільник убивці.
– До речі, про вбивць, – мовив Тиссель, – Чи маєте якусь зброю, яку я, можливо, позичив би?
Ролвер здивовано глянув на нього.
– Ви прийшли сюди брати Анґмарка голими руками?
– Я не мав вибору, – відповів Тиссель, – якщо Кромартен наказує, він чекає на результат. В усякому разі ви були тут із вашими рабами.
– Не розраховуйте на мою допомогу, – роздратовано мовив Ролвер, – Я ношу Пташку Гірського Озерця й не маю жодних претензій на доблесть. Але я можу позичити вам бластер. Щоправда, я вже давненько ним не користувався й не певен, що він заряджений.
Ролвер зайшов до офісу та за хвилину повернувся з бластером.
– Що робитимете зараз?
Тиссель стомлено труснув головою.
– Спробую знайти Анґмарка в Хвені. Чи, може, він одразу попрямував би до Зундару?
Ролвер замислився.
– Анґмарк, можливо, міг би вижити в Зундарі. Але спершу він має поновити свою виконавську майстерність. Думаю, він зупиниться в Хвені на кілька днів.
– Але як мені знайти його? Де маю шукати?
– Хіба я знаю? – відповів Ролвер, – Як на мене, для вас найкраще було би взагалі не шукати його. Анґмарк небезпечний.
Тиссель повернув до Хвену тією ж стежиною.
Там, де стежина завертала вниз по пагорбах до майдану, стояла товстостінна глинобитна будівля. Її двері були вирізані з міцного чорного дерева; вікна забрані товстими залізними прутами. Це був офіс Корнелія Велібуса, Комерційного представника з питань імпорту та експорту. Тиссель побачив Велібуса на облицьованій кахлями веранді, в скромній масці Лісової Примари. Велібус або замислився про щось, або не впізнавав Тисселевого Місячного Метелика; в усякому разі він і не думав привітатися.
Тиссель зайшов до веранди.
– Доброго ранку, митцю Велібусе.
Велібус неуважно кивнув йому та відповів байдуже, смикнувши за хвоста кродач:
– Добрий сьогодні ранок.
Тиссель похолов. Кродач аж ніяк не був інструментом для розмови з другом-іномирянином, хай би той і носив Місячного Метелика.
– Скажіть мені, чи довго ви тут сидите? – сухо мовив Тиссель.
Велібус на хвильку задумався й відповів, акомпануючи вже на сердечнішому інструменті – кребаріні. Але спогад про мукання кродача все ще терзав Тисселеві серце.
– Я тут хвилин п’ятнадцять-двадцять… а чому питаєте?
– Ви не помітили Лісовика, що йшов стежиною?
Велібус кивнув.
– Так, він спустився на майдан... а далі – пішов, напевне, до крамниці масок.
Тиссель зашипів крізь зуби. Ну звичайно, це мало бути найпершим учинком Анґмарка.
– Ч-чорт, я ж його тепер не знайду, якщо він змінив маску, – пробурмотів Тиссель.
– А хто цей Лісовик? – запитав Велібус із млявим інтересом.
Тиссель не вважав за доцільне приховувати правду.
– Це сумнозвісний Гаксо Анґмарк.
– Анґмарк?! – скрикнув Велібус, мало не підскочивши в фотелі, – Ви впевнені? Він справді тут?
– Без жодного сумніву.
Велібус потер долоню об долоню, руки в нього трусилися.
– Дійсно погані новини, дійсно новини – погані! Анґмарк – цинічна падлюка.
– Ви добре знали його?
– Як і будь-хто, – Велібус зараз акомпанував собі на ківі, – Коли він був на цій посаді, що я займаю, я, будучи інспектором, провідав, що він клав собі до кишені чотири тисячі на місяць. Боюся, він не подякує мені за це, – Велібус нервово озирнув майдан, – Я сподіваюсь, що ви спіймаєте його.
– Я роблю все можливе. Кажете, він пішов до крамниці масок?
– Я впевнений.
Тиссель вийшов із офісу. Ледве ступивши на стежку, він зачув позаду глухий стукіт чорних дверей, що зачинялися за ним.
Він спустився до майдану та зупинився перед крамницею Маскороба, нібито замилувавшись вітриною: сотні невеличких масок, вирізаних із мінералів і рідкісних сортів дерева, прикрашених смарагдовими пластинками, шовком із павутиння, крильцями шершнів, скам’янілою риб’ячою лускою. В крамниці не було нікого, крім самого Маскороба, сухопарого горбатого дідка в жовтій одежі, вмаскованого в простеньку на вигляд маску Всезнавця, вирізьблену з понад двох тисяч шматочків різноманітної деревини.
Тиссель спершу вирішив, на чому грати, а вже потім зайшов до крамниці. Маскороб, завваживши Місячного Метелика та сором’язливі манери Тисселя, навіть не облишив роботу.
Тиссель узяв найбільше обіграний сьогодні інструмент – штрапан... Можливо, це був не найкращий вибір, бо Тисселева гра на штрапані була дещо принижуючою для сторонніх. Тиссель спробував послабити це враження, заспівавши доброзичливо як тільки міг, струшуючи штрапан, коли брав фальшиву ноту:
– Іномирянин, що має дивацькі манери, викликає цікавість. Двадцять хвилин тому іномирянин-дивак зайшов до крамниці, щоб обміняти простацького Лісовика на прегарний витвір.
Маскороб косо зиркнув на Тисселя й мовчки взяв кілька акордів на інструменті, якого Тиссель ще не бачив: пружний мішечок, покладений на долоню, з якого стирчали три коротенькі трубки, що пропускалися між пальцями. При натисканні на мішечок, повітря подавалося через трубки й відтворювало щось схоже на звук гобоя. Туговухому з дитинства Тисселеві інструмент здався дуже складним, а Маскороб – віртуозом, сама ж музика виражала крайню незацікавленість.
Тиссель заспівав ще раз, завзято вдаряючи по струнах штрапану:
– Для іномирянина спів земляка – як вода для спраглого поля. Хто допоможе зустрітися двом землякам – утішиться милосердям.
Маскороб недбало витяг свій власний штрапан і заграв кілька пасажів. Його пальці, здається, рухалися швидше, ніж бачило око. Він заспівав у формальному тоні:
– Художник цінує хвилини натхнення й не витрачатиме їх на пусті балачки з особами нижчого стракху…
Тиссель спробував відповісти супротивною мелодією, але Маскороб заграв низку складних акордів, чий зміст прослизнув повз розуміння Тисселя й продовжив:
– … але до крамниці вдирається зайда, що вперше побачив штрапан, бо гра його гірша за брязкіт. Цей неук замалим не плаче – сумує за земляками. До того ж він, мабуть, хова під Метеликом чималий стракх, бо бринькає Майстрові на штрапані й підскиглює насмішкувато. Безгрішний, натхненний митець не зважає на кпини. Він обирає ввічливий інструмент, зберіга незворушність і вірить, що зайда швиденько награється й піде своєю дорогою.
Тиссель узявся за ків.
– Але ж благородний митець Маскороб неправильно зрозумів мене...
Його перервало гнівне стаккато Маскоробового штрапана:
– Ти ба, зайда вміє сміятись над враженням Майстра?
Тиссель у розпачі дренькнув на штрапані:
– Страждаючи від спекоти, заходжу я до крамниці. Там бачу, як Майстер впріва над своїм верстаком, настільки сумлінний, наскільки й байдужий до вбогого зайди.
Маскороб обережно поклав свій робочий різець. Потім він підвівся, зайшов за ширму й досить швидко повернувся – в залізній масці, над лобом – золочені язики полум’я. У одній руці в нього був скараний, а в другій ятаган. Він проревів на скараниї якийсь, мабуть, бойовий клич і заспівав:
– Навіть Майстер над мастрами не втрачатиме свій стракх, убиваючи чудовиськ із глибини океану, ненаситних людожерів і нав’язливих нездар. Місячний Метелик знає лише тупіт людожерів, тож даю йому я фори, поки «десять» не скажу.
Він змахнув ятаганом у повітрі.
Тиссель відчайдушно вдарив по штрапану:
– Чи заходив Лісовик до крамниці? Чи вийшов він у новій масці?
– Це вже п’ять, – зловісно проспівав Маскороб.
Розлючений Тиссель прожогом вискочив на вулицю. Він перетнув майдан і озирнувся навкруги. Сотні чоловіків і жінок прогулювалися доками чи стояли на палубах їхніх лодій, і кожна маска означала настрій, престиж і особисту вдачу, і повсюди було чутно рулади музичних інструментів.
Тиссель програв. Лісовик зник. Гаксо Анґмарк вільно розгулював Хвеном, і Тиссель не дотримав термінових інструкцій Кастеля Кромартена.
Позаду нього продзвеніла делікатна фраза на ківі.
– Митцю Місячний Метелику! Тисселю, ви чимось занепокоєні?
Тиссель озирнувся й побачив Печерного Пугача в бляклому чорно-сірому плащі. Тиссель упізнав маску, яка символізувала ерудицію та старанне дослідження абстрактних ідей; Метью Кершауль носив її протягом їхніх щотижневих зустрічей.
– Доброго ранку, митцю Кершауль, – пробурмотів Тиссель.
– Як ваше навчання? Ви засвоїли тональності від До дубль-дієз на ґомапарді? Наскільки пам’ятаю, у вас також були проблеми зі зворотньою побудовою інтервалів.
– Я працюю над ними, – відповів Тиссель похмурим голосом, – Втім, оскільки я, мабуть, дуже скоро повернуся до Поліполісу, це все – змарнований час.
– Тобто? Ви про що?
Тиссель розказав про Гаксо Анґмарка. Кершауль кивнув, дуже стурбований.
– Я пригадую Анґмарка. Негідник і водночас чудовий музикант зі спритними пальцями й неабияким талантом до засвоєння нових інструментів, – він глибокодумно погладив цапину борідку свого Печерного Пугача, – То які ваші плани?
– Поки що ніяких, – мовив Тиссель, загравши сумну фразу на ківі. – Я не маю жодної гадки про те, яку в біса маску він носить, а якщо я не знаю, то як я можу знайти?
Кершауль смикнув за цапину борідку маски.
– Свого часу він полюбляв Екзокамбійський Цикл і, якщо не помиляюся, повний комплект Жителів Пекла. Втім, його смаки могли змінитися.
– Це точно, – пожалівся Тиссель, – Він, може, в якихось двадцяти футах від мене, а я про це ніколи не дізнаюся, – Він ображено зиркнув на крамницю Маскороба, – Ніхто не хоче навіть балакати зі мною. Я сумніваюся, чи їх взагалі цікавитиме, що між ними ходить убивця.
– Абсолютно вірно, – підтакнув Кершауль, – Сиренійські стандарти відмінні від наших.
– Вони не мають жодного уявлення про відповідальність, – промовив Тиссель, – Я сумніваюся, чи кинули б вони мотузку потопаючому.
– Авжеж, вони не люблять втручатися, – погодився Кершауль, – Вони зазвичай наполягають на особистій відповідальності та незалежності.
– Все це дуже цікаво, – мовив Тиссель, – але ж я й досі нічого не знаю про Анґмарка.
Кершауль пильно подивився на нього.
– А що ви зробите, якщо впізнаєте Анґмарка?
– Виконуватиму наказ свого шефа, – вперто мовив Тиссель.
– Анґмарк – небезпечний, – завважив Кершауль, – Він має цілий ряд переваг над вами.
– Я не зважатиму на це. Мій обов’язок – відправити його назад до Поліполісу. Втім, поки я не знаю, де його шукати, йому нічого не загрожує.
Кершауль роздумував якусь хвилину.
– Іномирянин не дуже-то заховається під маскою, принаймні від сиренійців. – Нас тут четверо в Хвені… Ролвер, Велібус, ви та я. Якщо з’явиться ще один іномирянин, скоро всі знатимуть про це.
– А якщо він піде до Зундару?
Кершауль знизав плечима.
– Сумніваюся, що він ризикне. Хоча, з іншого боку... – Кершауль змовк, побачивши, що Тиссель відволікся та прослідкував за чіпким поглядом Тисселя.
Чоловік у масці Лісовика чинно прогулювався майданом, наближаючись до них. Кершауль спробував утримати Тисселя за руку, але Тиссель уже зупинився навпроти Лісовика, наставивши на нього бластер.
– Гаксо Анґмарк, – гукнув він, – ані руш! бо стрілятиму. Ви заарештовані.
– Ви певні, що це Анґмарк? – схвильовано запитав Кершауль.
– Зараз я з’ясую, – відповів Тиссель, – Анґмарку, руки назад і лицем до мене!
Здивований Лісовик став наче вкопаний. Він узяв зачинко, бринькнув запитливе арпеджіо й заспівав:
– Чого ти причепився, Місячний Метелику?
Кершауль заслонив собою Тисселя та заграв улесливу мелодію на слобо:
– Це непорозуміння, о митцю, бо Місячний Метелик шука іномирянина-Лісовика.
Музика Лісовика стала роздратованою й він раптом перейшов на стімик.
– Він каже: я – іномирянин? Хай доведе, або проллється кров.
Кершауль стривожено озирнувся на юрбу, що вже зібралася навколо та ще раз заграв влесливу мелодію:
– Я впевнений, що Місячний Метелик...
Лісовик перебив його ревінням скарания:
– Хай доведе, або проллється кров!
Тиссель раптом мовив:
– Гаразд, я доведу, – він ступив уперед і схопив Лісовика за маску, – Відкрий своє обличчя й побачимо, хто ти!
Лісовик ледве встиг ухилитися, немало вражений. Юрба охнула, почулося зловісне бринькання та настроювання різних інструментів.
Лісовик підніс ліву руку та смиконувши за шнур, вдарив у дуельний гонг, а правою вихопив ятаган.
Кершауль ступив уперед, граючи на слобо все тривожніше. Тиссель знітився й відступив назад, супроводжуваний грізним гулом натовпу.
Кершауль заграв пояснення й вибачення, Лісовик заграв відповідь, і Кершауль одразу ж обернувся та гукнув Тисселеві:
– Тікай, бо тебе вб’ють! Мерщій!
Тиссель зам'явся; Лісовик намахнувся рукою на Кершауля.
– Тікай! – гукнув Кершауль, – До офісу Велібуса, зачинися!
Тиссель кинувся навтіки. Лісовик переслідував його кілька метрів, потім сплюнув на дорогу та послав Тисселеві навздогін низку хрипких і глузливих зворотів на сурмі. Натовп акомпанував цьому презирливим тріскотом химеркинів.
Ніхто вже нікого не переслідував. Замість того, щоб зачинитися в офісі Велібуса, Тиссель потихеньку повернувся на причал до своєї лодії.
Вже майже стемніло, коли він піднявся на лодію. Тобі й Рекс сиділи навпочіпки на передній палубі, стережучи принесені харчі: очеретяні корзини з плодами та зерном, глеки з синього скла, наповнені вином, олією та кислим соком, троє поросяток у плетеній клітці. Раби гризли горіхи, спльовуючи шкаралупу. Побачивши Тисселя, вони підвелися, але щось нове з’явилося в їхніх манерах. Тобі щось пробубонів собі під ніс; Рекс тихенько пирснув.
Тиссель сердито затріщав на химеркині:
– Відведіть лодію від берега; сьогодні ми ночуємо в Хвені.
Зачинившись у своїй каюті, він підняв маску на лоба та пильно роздивився в дзеркалі своє майже незнайоме обличчя. Зняв її та глянув з ненавистю на Місячного Метелика: сіра хутряна шкіра, блакитні антени, смішне коливання шнурів. Навряд чи достойна личина для Консульського представника Соборних світів. Якщо, звичайно, він ще залишиться на цій посаді, коли Кромартен дізнається, що Анґмарк утік!
Тиссель впав на стілець і задивився у простір перед собою, погляд його був понурим. Сьогодні він дійсно допустив кілька промахів, але для поразки ще зарано; треба щось придумати. Назавтра він відвідає Метью Кершауля й вони обговорять, на чому можна впіймати Анґмарка. Оскільки Кершауль стверджує, що іномирянинові не сховатися під маскою, то Анґмарка розпізнають рано чи пізно. Крім того, Тиссель завтра же змінить маску. Не на розкішну, не на пихату, а на таку, що додавала би бодай трохи авторитету та відчуття власної гідності.
Зненацька один із рабів постукав у двері й Тиссель поспіхом насунув ненависного Місячного Метелика на обличчя.
Коментарі
Дописати коментар