Срібнозілля

СКАЧАТИ скачати Оксамитовий передзвін селектора, і монотонний голос робота-секретаря: — Його високоповажність Валка Вахіно, Надзвичайний посол Ліги Кундалоа в Соляріанській Співдружності. Земляни чемно підвелися, коли він увійшов. Незважаючи на суворі земні умови, — потужне тяжіння й сухе холодне повітря — посол рухався з неспішною грацією, притаманною його расі, і присутні були зайвий раз вражені тим, наскільки гарними бувають люди. Люди — саме так, бо мешканці Кундалоа були достатньо гуманоїдні розумово й тілесно, щоб виправдати це ймення. Їхня несхожість не була різкою; вона надавала певного шарму, романтичної чужинецькості разом з приємним відчуттям довіри — мовляв, не така вже й несхожість.

На лоні вод стоїть Шильон, А в підземеллі сім колон, Порослі мохами століть... I Весною 1920 року, а саме в березні, саме 22 числа, —  дамо ці жертви точності, щоб заплатити за вхід у лоно присяжних документалістів, без чого допитливий читач нашого часу напевне розпитуватиме в редакціях —  я вийшов на ринок. Я вийшов на ринок 22 березня та, повторюю, 1920 року. То був Сінний ринок. Але я не можу зазначити, на якому розі стояв, а також не пам’ятаю, що того дня писали в газетах. Я не стояв на розі, бо ходив туди-сюди по бруківці біля зруйнованого корпусу ринку. Я продавав кілька книг — останнє, що мав. Холоднеча та мокрий сніг, що сипав над головами юрби вдалині хмарами білих іскор, надавали навколишньому огидного вигляду. Втома та мерзлякуватість світилися на всіх обличчях. Мені не щастило. Я тинявся вже більше двох годин, зустрівши лише трьох людей, які спитали, що я хочу за свої книги, та й ті завважили ціну п’яти фунтів хліба непомірно високою. Тим ча...

Початок тут : Коли світанок ледве заяснів на небі, раби взялися за весла та відвели лодію до окремого причалу для іномирян. Ні Ролвер, ні Велібус, ні Кершауль ще не прибули, і Тиссель чекав на них із нетерпінням. Минула година, і Велібус причалив свою лодію. Тиссель не хотів його бачити й залишився в каюті. Дещо пізніше поряд із Тисселем причалив Ролвер. Через вікно Тиссель побачив, як він зійшов на причал у своїй звичайній Пташці Гірського Озерця. Тут його зустрів чоловік у кошлатій жовтій масці Пустельного Тигра. Він заграв на ґомапарді формальне привітання та про щось повідав Ролверові.

Лодія була збудована за найвимогливішими стандартами сиренійського мистецтва, тобто настільки наближено до досконалості, наскільки вбачало людське око. Обшивка з темної вощеної деревини, здається, не мала жодних швів і була скріплена платиновими заклепками, заглибленими врівень і гладенько відполірованими. На вигляд, лодія була кремезна, зібрана з товстенних колод, стійка наче твердь, але без жодної неграбності чи слабкості обрисів. Ніс вигинався мов лебедині груди, форштевень високо підіймався, а потім загинався наперед, підтримуючи залізний ліхтар. Двері зібрано з планок коштовного дерева, схожого на крапчастий чорно-зелений мармур; вікна – ґратовані, засклені слюдяними квадратами, пофарбованими в рожеве, лазурове, ніжно-зелене й фіалкове. На кормі розташувалися комори та каюти для рабів; посередині – дві спальні, трапезна й вітальня з виходом на задній спостережний місток.

I У Лондоні, 1920 року, взимку, на розі Пікаділлі та одного провулку, спинилися двоє добре вдягнених, нестарих чоловіків. Вони щойно пішли з дорогого ресторану. Там вони вечеряли, пили вино та жартували з акторками Дрюріленського театру. Тепер увагу їхню привернув погано вдягнений молодик років двадцяти п’яти, що лежав без жодного поруху й навколо якого вже почала збиратися юрба. — Стильтоне! — гидливо мовив огрядний джентльмен високому своєму приятелеві, побачивши, що той нагнувся й роздивляється лежачого. — Чесне слово, не варто так перейматися цим падлом. Він або п’яний, або мертвий. — Я голодний... і я живий, — пробурмотів нещасний, через силу піднімаючись, щоб глянути на Стильтона, який про щось задумався. — Я був знепритомнів. — Реймере! — мовив Стильтон. — Ось і нагода втнути штукенцію. У мене виник цікавий задум. Мені набридли звичайні розваги, а гарно жартувати можна лише в один спосіб: робити іграшки з людей. Ці слова були сказані тихцем, тож молоди...

I Взимку, коли від холоду тьмяніє обличчя та, засунувши руки в рукави, дико бігає по кімнаті людина, позираючи на холодну піч, – добре думати про літо, бо влітку тепло. Мені уявилося запалювальне скельце та сонце над головою. Припустимо, це – липень. Гостра сліпуча цятка, спіймана блискучою сочевицею, куриться на кінці підставленої цигарки. Спека. Треба розстебнути коміра, витерти мокру шию, чоло, випити склянку води. Одначе далеко до весни, і тропічний візерунок замороженого вікна безглуздо настеляє прозоре пальмове листя. Закоцюбнувши, дрижачи, я не міг зважитися вийти, хоча це було вкрай необхідне. Я не люблю снігу, морозу, льоду – ескімоські радощі чужі моєму серцю. А головніш за все – мої одяг та взуття були геть нікудишні. Старе літнє пальто, старий капелюх, чоботи зі зношеними підошвами – лише цим міг я протистояти грудню та двадцяти семи градусам. С. Т. доручив мені купити у художника Брока картину Горшкова. З боку С. Т. це було добросердим дарунком, бо картину він...