Далекі півні серед ночі
Далекі півні серед ночі хриплять своє «кукуріку», А я шепочу та й шепочу на вухо білому бичку, Що вже набачилися вічі, і переситилися дні, Що ці часи непересічні ой, настогиділи мені. І хто кого перемагає, і що насправдоньки гряде? А він лежить і ремигає, і тільки вухами пряде. Скубне поволі трохи рясту – тікає лякана мишва. Нема такого негаразду, якого б він не зажував. Тріпочуть велетенські боки, пищить під ними лобода. Від нього лине дивний спокій, блаженна сила золота. Ще мала стільки оповісти, та може потім оповім, Нехай ще трошечки зависну в оцьому зелі степовім. Зоря, наполовину вкрита, лежить між сизих бадилин, Війнуло пилом перегрітим, сильніше запахтів полин, А на тонкому виднокрузі хмариння з річки воду п’є. Ще може хвильку подивлюся, та знов робитиму своє. А поки мовчки споглядаю, під звук неспішних ремигань, Як мимо сохлого кураю крокує тополиний гай На схід, на схід, у саме пекло, де під ревіння грізних сфер, Під завивання небезпеки, немов орієнтир далекий, Пашить, пор