Срібнозілля

На лоні вод стоїть Шильон, А в підземеллі сім колон, Порослі мохами століть... I Весною 1920 року, а саме в березні, саме 22 числа, —  дамо ці жертви точності, щоб заплатити за вхід у лоно присяжних документалістів, без чого допитливий читач нашого часу напевне розпитуватиме в редакціях —  я вийшов на ринок. Я вийшов на ринок 22 березня та, повторюю, 1920 року. То був Сінний ринок. Але я не можу зазначити, на якому розі стояв, а також не пам’ятаю, що того дня писали в газетах. Я не стояв на розі, бо ходив туди-сюди по бруківці біля зруйнованого корпусу ринку. Я продавав кілька книг — останнє, що мав. Холоднеча та мокрий сніг, що сипав над головами юрби вдалині хмарами білих іскор, надавали навколишньому огидного вигляду. Втома та мерзлякуватість світилися на всіх обличчях. Мені не щастило. Я тинявся вже більше двох годин, зустрівши лише трьох людей, які спитали, що я хочу за свої книги, та й ті завважили ціну п’яти фунтів хліба непомірно високою. Тим ча...

I У Лондоні, 1920 року, взимку, на розі Пікаділлі та одного провулку, спинилися двоє добре вдягнених, нестарих чоловіків. Вони щойно пішли з дорогого ресторану. Там вони вечеряли, пили вино та жартували з акторками Дрюріленського театру. Тепер увагу їхню привернув погано вдягнений молодик років двадцяти п’яти, що лежав без жодного поруху й навколо якого вже почала збиратися юрба. — Стильтоне! — гидливо мовив огрядний джентльмен високому своєму приятелеві, побачивши, що той нагнувся й роздивляється лежачого. — Чесне слово, не варто так перейматися цим падлом. Він або п’яний, або мертвий. — Я голодний... і я живий, — пробурмотів нещасний, через силу піднімаючись, щоб глянути на Стильтона, який про щось задумався. — Я був знепритомнів. — Реймере! — мовив Стильтон. — Ось і нагода втнути штукенцію. У мене виник цікавий задум. Мені набридли звичайні розваги, а гарно жартувати можна лише в один спосіб: робити іграшки з людей. Ці слова були сказані тихцем, тож молоди...

I Взимку, коли від холоду тьмяніє обличчя та, засунувши руки в рукави, дико бігає по кімнаті людина, позираючи на холодну піч, – добре думати про літо, бо влітку тепло. Мені уявилося запалювальне скельце та сонце над головою. Припустимо, це – липень. Гостра сліпуча цятка, спіймана блискучою сочевицею, куриться на кінці підставленої цигарки. Спека. Треба розстебнути коміра, витерти мокру шию, чоло, випити склянку води. Одначе далеко до весни, і тропічний візерунок замороженого вікна безглуздо настеляє прозоре пальмове листя. Закоцюбнувши, дрижачи, я не міг зважитися вийти, хоча це було вкрай необхідне. Я не люблю снігу, морозу, льоду – ескімоські радощі чужі моєму серцю. А головніш за все – мої одяг та взуття були геть нікудишні. Старе літнє пальто, старий капелюх, чоботи зі зношеними підошвами – лише цим міг я протистояти грудню та двадцяти семи градусам. С. Т. доручив мені купити у художника Брока картину Горшкова. З боку С. Т. це було добросердим дарунком, бо картину він...