Срібнозілля

Сновигає вітер сліпм a , Продирається через ліс . Не зима іще, не зима, То шерехотить падолист. То гуде небесна блакить, Наче кришталева діра. То Адаму знову болить Червонястий слід од ребра. Буркотить зневірена кров, Лавою по серденьку йде. Десь оте чорняве ребро Сьорбає гаряче лате, Точить баляндраси з Ліліт, Кидає смартфон, як на зло. «Ви казали – переболить, А воно лиш переросло. Не мені, казали, рішать, Чи гіркий всередині плід, Перебісяться, прибіжать, Не мине і тисяча літ. Та отой прокурений Рай Уночі неначе тюрма! Ви казали: «Хоч? вибирай!» В мене стільки ребер нема. Вже одним колись заплатив, Хто би нагадав, через шо? Ви казали – мушу піти, Я ж оце зібрався й пішов.» Куряву в обличчя мете, Лізе під холошу осот, А до того, чуєш, лате Кілометрів, мабуть, п’ятсот. Мандрівник лежить поміж трав, А кругом на тисячі літ – Осінь, благодатна пора Гордої рудої Ліліт. Промінь золотить де-не-

Либонь, я хворий: на душі туман, Обридло все, і люди й баляндраси, І королівські маряться алмази, Скривавлений широкий ятаган. Ввижається (бігме, це не обман), Розкосий предок мій, татарин ласий, Нещадний гун ... я віянням зарази Охоплений крізь віковий дурман. Мовчу, томлюся, відступають стіни - Ген, океан у клоччі білопіннім, Залито сонцем західним граніт, І місто з голубими куполами, З квітучими жасмінними садками, Ми билися... Я вбитий, навідліт. Оригінал