Аж по коліна сніг, стежина під парканом
Аж по коліна сніг, стежина під парканом, Під чобітьми плющить нескорена вода. А хтось мені кричить неначе з-за туману, Я чую, тільки виду звичайно ж не подам. Оно вже й осокір, коріння вузлувате, По стовбурі тече закам'яніла мла. А хтось мені кричить: «Куди ти, курва мати?» Не озирнулась, шапку на вуха натягла. Вже перехрестя. Ой, а снігу ж достобіса! Понад хатами дим, і пахкотять млинці. А на мені пальто, як вивернута риза, І слово, наче ґедзь, бринить на язиці. А хтось мені кричить: «Ти думаєш, це добре?» На вітті мерехтить нерукотворна в’язь. Я снігу набрала собі в долоні мокрі, І танучий сніжок об землю тільки – хрясь! Як легко на душі, аж серденько порожнє, І ковзає нога, стираючи межу. А хтось мені кричить: «Не можна так, не можна! По-людськи треба!» – що ж, по-людськи попрошу. Прекрасночолий мій і милосердний Пане, Ти бачиш древнє зло, що там удалині. Хай пропаде воно, як пес на миловарні! Саме, чи я із ним – однаково мені. Хай казиться слабак, а Ти його не слухай, Хай каз