Аж по коліна сніг, стежина під парканом

Аж по коліна сніг, стежина під парканом,
Під чобітьми плющить нескорена вода.
А хтось мені кричить неначе з-за туману,
Я чую, тільки виду звичайно ж не подам.

Оно вже й осокір, коріння вузлувате,
По стовбурі тече закам'яніла мла.
А хтось мені кричить: «Куди ти, курва мати?»
Не озирнулась, шапку на вуха натягла.

Вже перехрестя. Ой, а снігу ж достобіса!
Понад хатами дим, і пахкотять млинці.
А на мені пальто, як вивернута риза,
І слово, наче ґедзь, бринить на язиці.

А хтось мені кричить: «Ти думаєш, це добре?»
На вітті мерехтить нерукотворна в’язь.
Я снігу набрала собі в долоні мокрі,
І танучий сніжок об землю тільки – хрясь!

Як легко на душі, аж серденько порожнє,
І ковзає нога, стираючи межу.
А хтось мені кричить: «Не можна так, не можна!
По-людськи треба!» – що ж, по-людськи попрошу.

Прекрасночолий мій і милосердний Пане,
Ти бачиш древнє зло, що там удалині.  
Хай пропаде воно, як пес на миловарні!
Саме, чи я із ним – однаково мені.

Хай казиться слабак, а Ти його не слухай,
Хай казиться, а Ти лише мені повір…
………………………………………………………
Прокинулася. Сніг – лапатий, клаповухий.
Вдяглася, і тихцем спустилася надвір.


11.01.2015