Джек Холдбрук Венс "Місячний Метелик" (ч.2)

Початок тут:

Коли світанок ледве заяснів на небі, раби взялися за весла та відвели лодію до окремого причалу для іномирян. Ні Ролвер, ні Велібус, ні Кершауль ще не прибули, і Тиссель чекав на них із нетерпінням. Минула година, і Велібус причалив свою лодію. Тиссель не хотів його бачити й залишився в каюті.

Дещо пізніше поряд із Тисселем причалив Ролвер. Через вікно Тиссель побачив, як він зійшов на причал у своїй звичайній Пташці Гірського Озерця. Тут його зустрів чоловік у кошлатій жовтій масці Пустельного Тигра. Він заграв на ґомапарді формальне привітання та про щось повідав Ролверові.

Ролвер виглядав здивованим і стривоженим. Після короткого роздуму він узяв свій ґомапард і відповів, показуючи на лодію Тисселя та, вклонившись, пішов своєю дорогою.

Огрядний Пустельний Тигр із зусиллям вліз на свій плотик і ввічливо вдарив краєм плота у борт Тисселевої лодії.

Тиссель відрекомендувався. Сиренійський етикет не зобов'язував запрошувати випадкового гостя на лодію, тож він просто заграв запитальну фразу на своєму зачинко.

Пустельний Тигр узяв ґомапард і заспівав:

– Світанок над бухтою Хвена – зазвичай розкішний; по білому небі гуляють вогні зелені та жовті; як сходить Мірела, звивається темрява під її полум’ям. Більше години сьогодні я мав блаженство й утіху, і навіть мертвий іномирянин, що плавав поблизу, не зіпсував мені споглядання.

Зачинко Тисселя перелякано бринькнуло запитання майже без втручання хазяїна; Пустельний Тигр вклонився з гідністю.

– Митець не боїться позбутися спокою; проте, він не хоче страждати від кпинів примари. Тому й наказав рабам прип’яти на шворку мерця й поки ми розмовляли, раби прив’язали його до корми твоєї обителі. Роби з ним що хоч, як заведено в твоєму світі. Митець же бажає тобі доброго ранку та зараз же відбуває.

Тиссель кинувся на корму своєї лодії. Там, оголене до пояса та без маски, плавало тіло немолодого чоловіка, підтримуване повітрям, що залишилося в штанях.

Тиссель подивився в мертве обличчя, яке здалося безхарактерним і невиразним... можливо внаслідок постійного носіння маски. Тіло було середнього зросту та ваги, Тиссель оцінив вік померлого між сорока п’ятьма й п’ятдесятьма роками. Блякле волосся було русяве, невиразного відтінку, риси обличчя роздуті водою. Ніщо не вказувало на причину смерті.

«Це Гаксо Анґмарк, чи може, хтось інший?», – думав Тиссель, – «Метью Кершауль? До речі, де він?» – запитав себе неспокійно Тиссель. Ролвер і Велібус уже причалили та пішли у своїх справах. Тиссель пошукав очима лодію Кершауля – вона саме пришвартовувалася. Кершауль стрибнув на причал у своїй звичайній масці Печерного Пугача.

Він виглядав замисленим, бо пройшов мимо лодії Тисселя навіть не озирнувшись.

Тиссель повернувся до трупа. Це Анґмарк, хто ж іще. Хіба всі троє іномирян – Ролвер, Велібус і Кершауль – не вийшли зі своїх лодій у повсякденних масках? Очевидно, що це труп Анґмарка. Раптом у свідомості засвербіла неприємна думка: Кершауль казав, що п’ятого іномирянина впізнають дуже швидко. Якщо Анґмарк захоче добре сховатися, то... Тиссель зусиллям волі прогнав сумнів. Вочевидь, це тіло Анґмарка. Втім, варто перевірити…

Тиссель покликав рабів і наказав їм знайти труну та доправити покійника до місця вічного спокою. Раби не виказали жодного ентузіазму, тож мусив грізно брязкати на химеркині та повторювати наказ.

Тиссель вийшов на причал і пішов майданом, а потім мимо офісу Корнелія Велібуса й далі стежиною. Коли він прийшов до космодрому, виявилося, що Ролвера нема на місці. Старший раб, чий статус було позначено жовтою квіточкою на чорному полотні маски, спитав, чого митець бажають. Тиссель відповів, що бажає надіслати повідомлення до Поліполісу.

– Без проблем, – мовив раб, – Якщо митець напишуть повідомлення розбірливо та не дуже дрібно, воно буде надіслане негайно.

Тиссель написав:

ЗНАЙДЕНО ТІЛО ІНОМИРЯНИНА КРПК МОЖЛИВО ЦЕ АНҐМАРК КРПК ВИГЛЯДАЄ ПРИБЛИЗНО НА 48 РОКІВ КМ СЕРЕДНЬОЇ СТАТУРИ КМ ШАТЕН КРПК БЕЗ ОСОБЛИВИХ ОЗНАК КРПК ЧЕКАЮ ПІДТВЕРДЖЕННЯ ТА/АБО ІНСТРУКЦІЙ КРПК

Він адресував повідомлення Кастелеві Кромартену в Поліполіс і вручив його старшому рабу. За хвилину почулося характерне дзижчання: космограма стартувала.

Минула година. Ролвер так і не з’являвся. Тиссель неспокійно шпацирував туди-назад перед офісом. Невідомо, коди саме надійде відповідь: час надсилання космограми непередбачуваний. Іноді повідомлення надходило за долі секунди; іноді воно мандрувало крізь незбагненні простори протягом годин; і навіть було засвідчено кілька випадків, коли відповідь надходила раніше за передачу.

Минуло ще півгодини, і Ролвер нарешті приплентався на роботу, вмаскований у свою звичайну Пташку Гірського Озерця. Майже одночасно почулося дзижчання нової космограми.

– Що це вас принесло так рано? – здивувався Ролвер, побачивши Тисселя.

– Це стосується тіла, яке ви направили мені сьогодні. Я обговорюю це зі своїм шефом.

Ролвер підняв голову та прислухався до дзижчання космограми.

– Здається, ви вже отримуєте відповідь. Краще я сам займуся цим.

– Навіщо зайвий клопіт? – спитавТиссель, – Ваш раб достатньо вправний.

– Це – моя робота, – оголосив Ролвер, – Я відповідальний за точну передачу та виписку квитанцій для всіх космограм.

– Я піду з вами, – відповів Тиссель, – Завжди мріяв побачити, як це робиться.

– Боюся, вам буде нецікаво, – мовив Ролвер і став на дверях, що вели до операторської, – Я зараз принесу відповідь.

Тиссель заперечливо хитнув головою, але Ролвер знехтував цим і зайшов до операторської сам.

Хвилин через п’ять він повернувся, несучи маленький жовтий конверт.

– Не така вже й гарна звістка, – оповістив із щирим співчуттям.

Тиссель похмуро відкрив конверт:

ТІЛО НЕ АНҐМАРКА КРПК АНҐМАРК ЧОРНЯВИЙ КРПК ЧОМУ НЕ ПОДАЛИ РАПОРТ ОДРАЗУ ПО ПРИЗЕМЛЕННІ ЗПТН СЕРЙОЗНЕ ПОРУШЕННЯ КРПК Я ВКРАЙ НЕЗАДОВОЛЕНИЙ КРПК ПРИ ПЕРШІЙ ОКАЗІЇ ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДО ПОЛІПОЛІСУ КРПК КАСТЕЛЬ КРОМАРТЕН

Тиссель поклав повідомлення в кишеню.

– Вибачте, але чи можу я спитати, яке у вас волосся?

Ролвер заграв на ківі коротку трель здивування:

– Я білявий. Чому ви питаєте?

– З цікавості.

Ролвер знов заграв на ківі:

– Розумію. Друже, ви занадто недовірливі! Дивіться!

Він повернувся спиною та підняв складки тканини зі зворотньої сторони маски. Тиссель побачив, що Ролвер дійсно білявий.

– Ви задоволені? – іронічно спитав Ролвер.

– Так, – відповів Тиссель, – Слухайте, чи не позичите мені якусь іншу маску? Мене вже нудить від цього Місячного Метелика.

– Боюся, що ні, – повідомив Ролвер, – Але ж вам достатньо просто зайти до крамниці Маскороба й вибрати.

– Авжеж, – згодився Тиссель.

Він попрощався з Ролвером і повернувся тією ж стежиною до Хвена. Дійшовши до офісу Велібуса, зупинився, деякий час вагався, але зайшов. Сьогодні Велібус носив чудовий витвір із зелених скляних призм і срібних намистин, Тиссель ще не бачив такої маски.

Велібус стримано привітав його під супровід ківу.

– Доброго ранку, митцю Місячний Метелик.

– Я не займу у вас багато часу, – відповів Тиссель, – але маю дещо інтимне питання. Якого кольору ваше волосся?

Велібус роздумував якусь хвилину, потім повернувся спиною та підняв тканину маски. Тиссель побачив густі чорняві кучері.

– Достатня відповідь? – запитав Велібус.

– Цілком, – відповів Тиссель. Він перетнув майдан, вийшов на причал і попрямував до лодії Кершауля. Кершауль вітав його без ентузіазму, але запросив широким жестом на лодію.

– Маю питання до вас, – мовив Тиссель, – якого кольору ваше волосся?

Кершауль засміявся похмуро.

– Те, що залишилося – чорняве. А навіщо ви питаєте?

– З цікавості.

– Авжеж, авжеж, – відповів Кершауль єхидно. – Розказуйте, що сталося.

Тиссель, як ніколи, відчував потребу комусь пожалітися.

– Ситуація така. Сьогодні вранці в гавані знайдено мертвого іномирянина. Він шатен. Я не дуже впевнений, але є вірогідність... приблизно два з трьох, що волосся Анґмарка чорняве.

Кершауль смикнув цапину борідку Печерного Пугача.

– Як ви відшукали цю вірогідність?

– Я отримав інформацію, яка також пройшла через руки Ролвера. До речі, він білявий. Якщо Анґмарк назвався Ролвером, то природньо змінив би інформацію, яка прибула до мене сьогодні зранку. Ви та, можливо, Велібус – чорняві.

– Гм, – мовив Кершауль, – дозвольте мені ще раз прослідкувати за вашою думкою. Ви вважаєте, що Гаксо Анґмарк убив Ролвера, Велібуса, ба навіть і мене та взяв собі ім’я покійного. Так?

Тиссель подивився на нього зі здивуванням.

– Ви ж самі стверджували, що Анґмарк не зможе довго заховатися під маскою! Хіба не пам’ятаєте?

– Звичайно ж, пам’ятаю. Але продовжимо. Ролвер віддав вам повідомлення, в якому було зазначено, що Анґмарк чорнявий, а сам Ролвер білявий, на чому й наголосив?

– Так. Але ви можете це підтвердити? Я маю на увазі колишнього Ролвера?

– Ні, – повідомив Кершауль сумно, – Я не бачив ані Ролвера, ані Велібуса без масок.

– Якщо Ролвер – не Анґмарк, – міркував далі Тиссель, – і якщо Анґмарк дійсно чорнявий, то і ви, і Велібус під підозрою.

– А це вже цікаво, – повідомив Кершауль. Він обережно роздивився Тисселя, – Але якщо вже на те, то можливо ви, саме ви і є Анґмарком. Яке у вас волосся?

– Русяве, – коротко відповів Тиссель і підняв сіре хутро маски Місячного Метелика над потилицею.

– А може ви мене дурите щодо тексту повідомлення? – спитав Кершауль.

– Аж ніяк, – відповів Тиссель, – можете запитати в Ролвера, якщо вже не довіряєте мені.

Кершауль кивнув.

– Не треба. Я вам вірю. Але ж маємо ще заковику: як бути з голосом? Ви чули нас іще до прибуття Анґмарка. Чи нема тут якогось натяку?

– Ні. Я не дуже давно знаю вас усіх і не помітив би змін. До того ж маски глушать ваші голоси.

Кершауль смикнув цапину борідку своєї маски.

– Ти ба, тут нема чим зарадити, – засміявся, – Втім, яке це має значення? Перед прибуттям Анґмарка тут були Ролвер, Велібус, Кершауль і Тиссель. Зараз... ну, якщо виходити зі здорового глузду… так само – Ролвер, Велібус, Кершауль і Тиссель. Хто зна, чи не буде новий іномирянин кращим за колишнього?

– Цікава думка, – погодився Тиссель, – але особисто я зацікавлений у тому, щоб упізнати Анґмарка. Моя кар’єра під загрозою.

– Я бачу, тут уже йдеться про двобій із Анґмарком – пробурмотів Кершауль.

– Ви не допоможете мені?

– Не можу сказати «ні», але… Ми всі вже прониклися сиренійським індивідуалізмом. Думаю, Ролвер і Велібус висловляться так само, ви ще пересвідчитеся – він зітхнув, – Всі ми пробули тут занадто довго.

Тиссель стояв, глибоко замислившись. Кершауль терпляче зачекав якийсь час, а потім кахикнув:

– Маєте ще якісь питання до мене?

– Ні, – відповів Тиссель, – Лише одне прохання.

– Я допоможу чим зможу, – люб'язно відповів Кершауль.

– Дайте мені, чи то позичте одного з ваших рабів, на тиждень-два.

Кершауль заграв трель здивування на ґанґа.

– Мені навряд чи подобається розлучатися з моїми рабами; вони знають мене та мої звички...

– Як тільки я спіймаю Анґмарка, ви отримаєте його назад.

– Гаразд, – повідомив Кершауль. Він затріщав на химеркині, з’явився раб, – Ентоні, – заспівав Кершауль, – йди, прислужися митцеві Тисселю якийсь час.

Раб вклонився, але без задоволення.

Тиссель узяв Ентоні на свою лодію та добре розпитав його, позначаючи деякі відповіді на графіку. Потім наказав Ентоні тримати рота на замку та відправив його до компанії Тобі й Рекса. Потім вийшов на причал і наказав відвести лодію від берега й нікого не пускати на борт аж до його повернення.

Він ще раз пройшовся стежиною до космодрому, і застав Ролвера за закускою з пряної рибки, січеного листя салатного дерева й тарілочки місцевої смородини. Ролвер брязнув на химеркині, раб поставив стільця для Тисселя.

– Ну то як іде розслідування?

– Я заледве претендую на якийсь прогрес, – відповів Тиссель, – але припускаю, що можу розраховувати на вашу допомогу.

Ролвер чмихнув.

– Ви зазвичай маєте такі гарні бажання…

– Якщо вже точніше, – продовжував Тиссель, – я хотів би позичити у вас раба. На деякий час.

Ролвер перестав жувати.

– А навіщо він вам?

– Я волів би не пояснювати, – відповів Тиссель, – Але можете бути впевнені, я більш нічого не прохатиму.

Не приховуючи невдоволення, Ролвер покликав раба та позичив його Тисселеві.

По дорозі назад до своєї лодії, Тиссель знову зайшов до офісу Велібуса.

Велібус відвів погляд від паперів:

– Добридень, митцю Тиссель.

Тиссель одразу виклав своє прохання:

– Митцю Велібус, ви позичите мені раба на кілька днів?

Велібус завагався, а потім знизав плечима:

– А чому б і ні? – Він затріщав на химеркині, з’явився раб.

– Задоволені? Чи може б охочіше взяли молоду жіночку? – засміявся дещо образливо, як на Тисселеву думку.

– Ні, дякую. Я поверну його за кілька днів.

– Не поспішайте, – махнув рукою Велібус і знову взявся до роботи.

Тиссель повернувся на лодію, де окремо розпитав обох рабів і зробив нові позначки на своєму графіку.

Сутінки м’яко оповили Титанік. Тобі й Рекс неквапом веслували, ведучи лодію по шовковистих водах подалі від гавані. Тиссель сидів на палубі, прислухаючись до віддаленого гулу бархатних голосів і дзвінкого переливу музичних інструментів. Ліхтарі на лодіях мерехтіли жовтим бурштиновим і рожевуватим кавуновим сяйвом. На березі було темно; ще трохи – і підкрадатиметься з темряви Нічний люд, длубатиметься в смітті та заздрісно поглядатиме на лодії, що гойдаються під зорями.

За дев’ять днів «Буенавентура» прибувала на Сирену за звичним розкладом, і Тиссель мусив повертатися до Поліполісу. Як за дев’ять днів йому впіймати Гаксо Анґмарка?

Дев’ять днів не так уже й багато, але Тиссель сподівався, що їх вистачить.

Минуло два дні, і три, і чотири, і п’ять. Щодня Тиссель сходив на причал і принаймні раз на день відвідував Ролвера, Велібуса та Кершауля.

Кожен по-своєму реагував на його відвідини. Ролвер був іронічним і дратівливим; Велібус формально привітним, але байдужим; Кершауль ґречним і доброзичливим, але досить помітно тримав Тисселя на відстані.

Тиссель однаково уважно реагував і на кпини Ролвера, і на привітність Велібуса, і на відстороненість Кершауля, і щодня, повертаючись до своєї лодії, робив нові позначки на графіку.

Шостий, сьомий, восьмий день прийшли та пішли. Нарешті Ролвер, зі властивою йому безцеремонністю, поцікавився, чи не бажає Тиссель забронювати місце на «Буенавентурі». Тиссель подумав і відповів:

– Гаразд, забронюйте місце для одного.

– Назад, до світу облич, – здригнувся Ролвер, – Обличчя! Всюди бліді й голі риб’ячі обличчя. Пухляві роти, шишкуваті, ніздрясті носи; плескаті, в’ялі щоки. Не думаю, що міг би витерпіти це після перебування тут. На ваше щастя, ви так і не стали сиренійцем.

– Але ж я не повертатимусь, – відповів Тиссель.

– Я думав, ви хочете, щоб я забронював місце.

– Забронюйте. Для Гаксо Анґмарка. Хай у дідька забирається до Поліполісу в корабельній буцигарні.

– Ти ба, – мовив Ролвер, – Так ви його знайшли?

– Звичайно, – відповів Тиссель, – А ви хіба ні?

Ролвер знизав плечима.

– Він – або Велібус, або Кершауль, це з очевидно, що я можу додати? Але поки він носить свою маску й називається Велібусом або Кершаулем, це мене не стосується.

– Зате стосується мене, – відповів Тиссель, – О якій годині завтра відправлення?

– Точно об одинадцятій двадцять дві. Якщо зустрінете Анґмарка, передайте йому, щоб не запізнювався.

– Він не запізниться, – відповів Тиссель.

Тиссель наніс свій звичайний візит Велібусу та Кершаулю, і вже повертаючись до лодії, поставив три завершальні позначки на своєму графіку.

Докази були тут, чіткі та переконливі. Не зовсім беззаперечні, але достатні, щоб гарантувати останній крок. Він перевірив свій бластер. Завтра все вирішиться. І не дай боже йому схибити.

День настав перламутровий, наче серце мушлі; Мірела сходила крізь веселкову млу. Тобі й Рекс взялися за весла й повели лодію до причалу. Лодії трьох іномирян сонно погойдувалися на лінивих хвилях.

Тиссель спостерігав за однією з них, власника якої вбив Гаксо Анґмарк. Ця лодія саме просувалася до берега, і Анґмарк стояв на передній палубі в незнайомій Тисселю масці: вогненно-червоне пір’я, чорне скло, зелена трав’яна грива.

Тиссель був мимоволі вражений його душевною рівновагою. Зловмисник розробив дуже хитрий план і майже втілив його в життя, якби не випадкова перешкода.

Анґмарк пішов із палуби. Лодія причалила до гавані. Раби кинули швартови, прив’язали сходні. Тиссель сунув за пазуху бластер і вискочив на причал. Пробіг по сходнях, штовхнув двері до вітальні. Чоловік, що сидів за столом, здивовано глянув на нього крізь червоно-чорно-зелену личину.

– Анґмарку, – мовив Тиссель, наставляючи бластер – тільки без дурниць…

Щось важке опустилося ззаду на його голову, Тиссель упав, чиїсь спритні руки забрали в нього бластер.

Позаду брязнув химеркін і майже незнайомий голос проспівав:

– Зв’яжіть дурню руки.

Чоловік, що сидів за столом, підвівся й підняв на лоба червоно-чорно-зелену маску, під якою виявилося чорне рабське полотно. Тиссель вивернувся й подивився вгору. Над ним стояв Гаксо Анґмарк у масці, яку Тиссель одразу впізнав: Приборкувач Морського Змія, викована з чорного металу, з носом як лезо, вузькими прорізями для очей і трьома поздовжніми гребінцями над лобом.

Вираз маски був незрозумілий, але Анґмарк не приховував тріумфу.

– Я заманив тебе дуже легко.

– Так, тобі це вдалося, – відповів Тиссель. Раб уже зв'язав Тисселеві зап’ястя, Анґмарк стукотом химеркина вигнав його.

– Підведися, – наказав Анґмарк, – сідай на стільця.

– Чого ми чекаємо? – спитав Тиссель.

– Двоє наших іще й досі на воді. Вони нам лише заважатимуть у тій справі, що я задумав.

– Якій?

– Всьому свій час, – повідомив Анґмарк, – Ми маємо годину чи більше.

Тиссель нишком перевірив свої пути. Вони виявилися міцними.

Анґмарк сів навпроти.

– Як ти впізнав мене? Мені просто цікаво. Кажи, кажи, – повторив він, бо Тиссель сидів мовчки, – Не можеш змиритися з тим, що я тебе переміг? Не роби собі ще гірше.

Тиссель знизав плечима.

– Я керувався основним правилом: людина може приховати свою особу, але не особистість.

– Ага, – мовив Анґмарк, – Цікаво. Продовжуй.

– Я позичив рабів у тебе і двох інших іномирян, і детально розпитав. Я питав: які маски їх пани носили протягом місяця перед твоїм прибуттям? Я намалював графік і накреслив план їх відповідей. Ролвер носив Пташку Гірського Озерця приблизно вісімдесят відсотків часу, а залишок у двадцять відсотків ділив між Відстороненням Софіста та Чорним Безладом. Велібус полюбляв носити маски Циклу Кан Дачан. Він переважно носив Бідного Родича, Безстрашного Принца та Морського Марнославця: шість днів із восьми. Решту, тобто два дні, він носив Південний Вітер або Веселого Друзяку. Кершауль, найбільш консервативний, полюбляв носити Печерного Пугача та Зоряного Мандрівника, а також дві-три інші маски, які вибирав лише на короткий час.

Я вже казав, що отримав цю інформацію від найпершого джерела, тобто, від рабів. Наступне, що мав робити: контролювати кожного з вас. Щодня я зазначав, які маски ви троє носили, а потім порівнював із моїм графіком. Ролвер носив Пташку Гірського Озерця шість разів і двічі – Чорний Безлад. Кершауль носив Печерного Пугача п’ять разів, Зоряного Мандрівника один раз, чергуючи їх з Чистою Сутністю, один раз і Неперевершеним, один раз. Велібус носив Смарагдову Гору двічі, Триголового Фенікса тричі, Безстрашного Принца лише один раз і двічі – Господа Акулу.

Анґмарк глибокодумно кивнув.

– Я бачу свою помилку. Я вибирав із масок Велібуса, але на свій смак... а ти скористався цим і викрив мене. Але тільки ти.

Він підвівся й підійшов до вікна.

– Кершауль і Ролвер вже виходять на берег і незабаром підуть у справах. Я сумніваюся, що вони так чи інакше втручалися б; обидва вже стали справжніми сиренійцями.

Тиссель чекав мовчки. Минуло ще десять хвилин. Потім Анґмарк пішов до полиць і взяв ніж. Він подивився на Тисселя.

– Підведися.

Тиссель поволі підвівся на ноги. Анґмарк наблизився до нього ззаду, розрізав шнур і зняв Місячного Метелика з голови Тисселя. Тиссель охнув і спробував забрати маску: запізно, його обличчя було оголене.

Анґмарк відвернувся, зняв свою маску та надів Місячного Метелика. Він ударив у химеркин. Увійшли двоє рабів і зупинилися, вражено дивлячись на Тисселя.

Анґмарк затріскотів наказ і заспівав:

– Ведіть цю людину до гавані.

– Анґмарку! – заволав Тиссель, – Я ж без маски!

Раби схопили Тисселя та, не звертаючи уваги на його відчайдушне пручання, потягли до східнів, а далі на причал, що вів до гавані.

Анґмарк прив’язав мотузок Тисселеві на шию й мовив:

– Тепер ти – Гаксо Анґмарк, а я – Едвер Тиссель. Велібус мертвий, ти теж скоро будеш мертвий. Мені буде навдивовижу легко прикидатися тобою. Гратиму на інструментах як нічний дикун і співатиму як ґава. Носитиму Місячного Метелика, поки не погниє, а потім прийму іншу маску. А до Поліполісу надійде повідомлення, що Гаксо Анґмарк мертвий. Все буде чудово.

Тиссель заледве чув його слова.

– Ти не зробиш цього, – прошептав він, – Моя маска, моє обличчя!

Огрядна жінка в масці з блакитних і рожевих квіточок прогулювалася причалом. Угледівши Тисселя, вона скрикнула та впала долі, зомлівши з переляку.

– Ану, пішов, – рявкнув Анґмарк. Він смикнув за мотузок і повів Тисселя в гавань. Чоловік у масці Піратського Капітана, що саме сходив зі своєї лодії, приголомшено вкляк на місці.

Анґмарк взяв зачинко й заспівав:

– Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! У всіх світах його ім’я вже прокляте; дивіться, як веду його на смерть шляхами сорому. Запам’ятайте Гаксо Анґмарка!

Вони дійшли до майдану. Заверещала дитина; хрипко зойкнув чоловік. Тиссель брів по дорозі, спотикаючись; він майже нічого не бачив, сльози заливали йому очі. Голос Анґмарка гримів, розтікаючись навколо:

– Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! Наблизьтесь і запам’ятайте страту!

– Я – не Анґмарк; Я – Едвер Тиссель; він – Анґмарк... – сипів Тиссель, але ніхто його не чув: то тут, то там розлягався вереск і вигуки, в яких чулося лише потрясіння й огида, огида й потрясіння. Тиссель почав благати Анґмарка:

– Дай мені хоч якусь маску, хоч рабське ганчір’я...

Але Анґмарк, наче й не чуючи, виспівував урочисто:

– У соромі він жив, у соромі без маски помирає.

Раптом на дорозі перед Анґмарком вигулькнув Лісовик:

– Ми знов зустрілися, Місячний Метелику!

Анґмарк заспівав:

– Тримаються осторонь, о друже Лісовик; Я маю покарать зловмисника. У соромі він жив, у соромі без маски помирає!

Навколо них зібралася юрба; маски аж наче світилися від хворобливого збудження, заглядаючи Тисселеві в обличчя.

Лісовик різким порухом вирвав мотузок із руки Анґмарка й кинув на землю. Натовп заревів. Люди волали:

– Не треба двобою! Убий чудовисько!

Хтось кинув ганчір’я на голову Тисселеві. Тиссель уже чекав на холодне лезо, але замість того йому вивільнили руки. Тиссель похапцем замотав голову так, щоб бачити крізь проріхи.

Четверо чоловіків схопили Гаксо Анґмарка. Лісовик став навпроти, граючи на скараниї:

– Тиждень тому ти і з мене хотів зняти маску; бачу, ти й досі плекаєш гріховні бажання!

– Але ж він – той злочинець, не я! – скрикнув Анґмарк, – Не я, а він – сумнозвісний, ганебний!

– То які ж його злочини? – проспівав Лісовик.

– Він убивав, видавав; топив лодії, шантажував, катував, грабував, продавав у рабство дітей, він має померти...

Лісовик зупинив його.

– Мені байдуже на вашу віру та звичаї. Ти можеш згадати його справжні злочини?!

Раптом уперед виступив Стайничий і заспівав, не стримуючи обурення:

– Цей зухвалець Місячний Метелик дев’ять днів тому кинув оком на моїх чудових коней!

Інший чоловік проштовхнувся крізь натовп і заспівав:

– Я Майстер-Маскороб і впізнаю цього іномирянина! Він нещодавно у моїй крамниці висміював моє уміння й думку. Він заслуговує на смерть!

– Смерть чудовиську! – закричав натовп. Людська хвиля гойднулася вперед. Сталеві леза піднялися та опустилися. Все було скінчено.

Тиссель дивився, не в змозі поворухнутися. Лісовик наблизився і граючи на стімику, заспівав делікатно:

– Ми співчуваймо, але й зневажаємо тебе, бо справжній чоловік не переніс би такого сорому!

Тиссель зробив глибокий вдих. Він пошукав у себе на поясі та взяв зачинко:

– Мій друже, обмовляєш ти мене! Хіба не бачив справжньої хоробрості? Хіба волієш краще вмерти у бою, аніж пройтися невмаскованим через майдан?

Лісовик відповів:

– Один існує вихід: смерть на полі бою. Не переніс би я такого встиду.

Тиссель заспівав:

– Я мусив вибирати: чи померти, звиваючись у путах, чи здолати ворога, прийнявши сором. Я вибрав сором і осилив супостата, чим доказав, ким я насправді є. Чи маєш ти хоч краплю мужності, щоб зважитись на щось подібне?

– Зважитись? – здивувався Лісовик, – Я не боюся геть нічого, ба навіть смерті від пазурів Нічного люду!

– То відповідай.

Лісовик відступив і раптом – заграв на подвійному камантилі:

– А ти сміливець, якщо й справді так вважаєш.

Стайничий заграв серію схвильованих акордів на ґомапарді:

– Ні, жоден з нас не ризикнув би зробити хоч почасти те, на що відважився цей чоловік.

Натовп схвально загув.

Маскороб наблизився до Тисселя, раболіпно граючи на подвійному камантилі:

– Я прошу, Цар-Герою, направ стопи до тісної крамнички, де я зміню це подране ганчір’я на маску, що тобі по стракху.

Інший, молодий Маскороб заспівав:

– А перед тим, як вибирати, Цар-Герою, ти подивися спершу на мої чудові витвори!

Чоловік у яскравій масці Небесного Птаха шанобливо наблизився до Тисселя.

– Я щойно завершив розкішну лодію; сімнадцять років копіткої праці пішло на будівництво. Вшануй мене, прийми цей скромний дар; там, на борту чекатимуть тебе вправні раби та пристрастні рабині, вина доволі там і килими шовкові на палубах.

– Я вдячний, залюбки прийму її, – відповів Тиссель, вдаривши по зачинко з силою і довірою, – Але спочатку – маска.

Старий Маскороб заграв запитальну трель на ґомапарді:

– Чи ти вважаєш, Цар-Герою, мого Приборкувача Морського Змія достойною личиною?

– Так, бесперечно, я вважаю, що її достатньо. – відповів Тиссель, – Ми зараз же підем і глянемо на неї.

КІНЕЦЬ

1 – Ків: п’ять рядків пружних металевих смужок, по чотирнадцять у рядку. Грають на ньому, торкаючись смужок, а також перебираючи та скручуючи їх.

2 – Стімик: три схожі на флейти трубки з клапанами. Великим і вказівним пальцями стискають мішечок, щоб пропустити повітря через мундштуки; другий, третій і четвертий пальці ковзають по трубках. Стімик – інструмент для вираження байдужості, а інколи й засудження.

3 – Кродач: маленька квадратна звукова скринька зі струнами, виробленими з кишок тварин. Музикант нігтем торкає струни або погладжує їх кінчиками пальців, щоб викликати негучні звуки, що підходять для формальної розмови. Кродач також використовується як інструмент образи.

4 – Скараний: мініатюрна волинка, мішечок, що притискається великим пальцем до долоні, інші пальці рухаються уздовж чотирьох трубок, затискаючи отвори на них.

5 – Ґомапард: один з небагатьох електроінструментів, використовуваних на Сирені. Генератор відтворює тон, схожий на звучання гобоя; цей звук можна змінювати (підвищення/пониження, вібрато) за допомогою чотирьох клавіш.

6 – Подвійний камантиль: інструмент, подібний до ґанґа, але звук відтворюється за допомогою наканіфоленого шкіряного диска, яким водять по одній або кільком із сорока шести струн.