Підробіток

 Телефон завовтузився в кишені, коли Янка виходила з метро.

― Ну шо там?

― Та нічо, ма, нормально.

― Роботу знайшла?

― Шукаю.

Янка цокотіла підборами по асфальту, батон і пляшка кефіру підстрибували в шопері.

― Їсти є шо?

― Є…

― Та да, канєшна… Я тобі посилку вислала. Ти ж іще там живеш, де Нова пошта?

Янка хотіла сказати, що вже ні, але змовчала.

Ввечері хазяйка квартири постукала до неї в кімнату, мовляв, до тебе прийшли. Розхристана Янка вийшла в коридор. Біля дверей стояв низенький дідок у сірій куртці з капюшоном.

― Я нічого не замовляла! ― налякалася.

― Ні, доцю, я не кур’єр. Ти шукала роботу в Телеграмі. Я від роботодавця.

― Гм… Ну заходьте…

Дідок присів на стільчик біля вікна. Кімната була дитяча. Парта, кроватка, веселенькі шпалери, поличка з анімешними котиками з кролячого хутра. Янка спала в кутку на матрасі, постеленому прямо на підлогу.

― Що за робота, маркетинг? ― спитала вона та зчепила пальці, бо затрусилися.

― Ні-ні, це інше. Підробіток. Ти нам підходиш. Осьо…

Дід витяг з рюкзака білу скриньку, розцяцьковану пластиковими стразами.

― Це має постояти у тебе в кімнаті деякий час. Кілька місяців, термін тут не передбачиш.

― І все?

― І все. Тільки не відкривай і нікуди не їдь звідси. А потім зустрінемося. Зарплата раз на місяць, наперед, ― підморгнув і дістав з іншої кишені рюкзака пачку тисячних купюр.

Янка згадала про материну посилку, коли прийшло сповіщення про платне зберігання, і забула ще на три тижні. Все-таки забрала, половину викинула у відро. Тепер у неї в кімнаті стояли новенький холодильник, кровать і секретер. Щодня вона робила пробіжку повз базар до соснового лісу, і щоразу надіялася зустріти серед юрби того дідка. Вона його погано запам’ятала. Низенький, лисуватий. Хіба що очі зелені, наче мох під тією здоровенною ліщиною біля озера, в дуплі якої щомісяця 5-го числа вона знаходила чергову пачку грошей.

Янка стала ходити по магазинах і кафе. Потім по концертах і клубах. Потім по закритих тусовках. Життя повернулося до неї личком, і це товстогубе личко мило всміхалося.

Так тривало до наступної весни. А в середині квітня, коли Янка в дощовику та рожевих гумових чоботях дісталася-таки до знайомої галявини, дерева там не було. Мрячило, краплі виблискували на нетронутому моховому килимі. Жодних слідів.

До кінця місяця залишалося мало, а платити за кімнату не було чим. Янка знову стала бігати по онлайн-біржах, згодна вже й прибиральницею в офіс, але марно.

А одного сонячного ранку її розбудив дивний дзенькіт. В квартирі була сама. Не одразу зрозуміла, що мелодія лунала з полички, де поряд з котиками стояла скринька. Вона помітно позеленішала й деренчала безперестанку, спершу повільно й тихо, а перегодя все швидше, все голосніше. Янці вже боліла голова від того нав’язливого мотиву.

На четвертий день хазяйка зауважила, що має бути тиша, а назавтра вже матюкалася й вимагала пустити її до кімнати. Янка сиділа на кроваті, вимкнувши світло й затиснувши вуха долонями, не в змозі слова сказати від головного болю й лише здригалася, коли хазяйка ляпала капцем по дверях.

Але коли та, взувшись, зателефонувала до поліції, зненацька все стихло. Янка злякалася та, тримаючись за стінку, підійшла до полиці. Скринька мерехтіла в темряві ядучо-зеленим сяйвом. Голова миттєво перестала боліти, Янка сповзла на підлогу та прокинулася лише вранці.

Назавтра все було гаразд. Хазяйка десь ушилася. Янка, вся в піні, дрімала у ванні.

Аж раптом ввімкнулися всі електроприбори. Під істеричне верещання дверного дзвінка, гудіння блендера, фенів, бурмотіння хазяйського телевізора Янка вискочила мокра з ванної, на ходу надягаючи халат.

В кімнаті бумкала блютуз-колонка, ноут по черзі набирав плейлист на Ютубі. Янка спробувала його перезапустити, ще й ще раз, але не виходило. Вимкнула звук, і лише тоді почула, що ззаду щось стукотить.

Повільно,  по-віль-но,   п о в і л ь н о    о   з   и   р   н   у   л   а   с   я.

Скринька трохи підскакувала на полиці. Стук. Стук. Стук.

Кинулася, взяла в руки, мало не впустила, коли та вчергове сіпнулася. Дьорг, дьорг, дьорг. Куди? До ванної. Ні. На кухню, до ведра. Ні. До дверей. Але не можна нікуди йти. Грошей же… але ж так, грошей вже нема й бозна-де їх взяти. На балкон. Клямка дверей не піддалася мокрій руці. Скринька поважчала, Янка поклала її до шопера. І краєм ока побачила, що на екрані ноута висить вікно в дуже знайомих біло-червоних тонах. Гугл-мапа з найближчим відділенням Нової пошти.

Бігла, аж задихалася, бо час піджимав.

Відділення було маленьке-премаленьке, наче іграшкове. Порожньо, операторка за касою.

― Мені надіслати.

― Ми вже зачиняємося.

― Ну, будь ласка…

Дівчина глянула на зарюмсане Янчине лице та всміхнулася всіма своїми веснянками.

― Гаразд. Що там?

― Не знаю…

― Відкрийте.

― Еммм, не можу!

― Але я маю бачити.

Скринька сіпнулася.

― Ого! ― мовила операторка і, не питаючи дозволу, схопила скриньку й відкрила.

Зелене світло заграло на її рудому волоссі. Янка вирячилася й затамувала подих.

― Все ясно, ― мовила операціоністка, ―  вона мала зелені очі?

― Т-так. Мав. Він.

― Ну, це неважливо, їй усе одно ким прикидатися. От же ж падлю… мамуська, тобто. Сама гнізда не в’є, ну ти пойняла, але гроші має. Це яйце Дракона-Сороки. Вибач, але ти для нього їжа, коли вилупиться.

Яйце підстрибнуло й тріснуло. Янка заверещала на все горло.

― Та цить, цить, ― посміхнулася руда, ― Твоє щастя, що сюди зайшла. Ми вміємо змінювати час, ― і тричі плеснула в долоні…

… До кімнати постукали.

― До тебе прийшли, ― улесливо мовила хазяйка.

Янка повернулася на другий бік, матрас був жорсткий наче тирса, і відповіла спросоння:

― Нема мене вдома. Нема. Нема.