Срібнозілля

солодко жадати несвого а насправді скільки не таї ти мені нагадуєш його я тобі нагадую її скніємо в передчутті біди та щоразу припадаєм ниць до несупокійної води вглибині пульсуючих зіниць де блискоче на мулкому дні злото нещасливого карго я тобі нагадую її ти мені нагадуєш його і немає жодної вини в цій самонавіяній красі ми й насправді нібито вони тільки трохи інші голоси

течуть питання з порваної низки волаю до вогненної гори вести уже ілюзію за ніздрі чи хай іще пасеться до пори чи може не позбудуся облуди аж поки не зведуся нанівець чи то голодний пазур коле груди чи то нетерпеливий корінець чи спрямували образи й образи  на мене безліч воскових облич течуть питання тільки обмаль часу бо маю часу доки ще не ніч допоки ще не спохмурнішав промінь не заховалися іржа і лжа допоки чітко споглядаю пломінь у дзеркалі свяченого ножа