Викохуєш рум’янолицю одіж
викохуєш рум’янолицю одіж підв’язуєш зеленовусий нерв людиною по всесвітові ходиш а тінь розлога наче у дерев життя неперебірливе просте всихає тіло, дерево росте і відкидає на обличчя тіні усе скороминуще та пусте зникає у м’якому шелестінні Verbyna