Срібнозілля

Молодика сріблясте стремено, Що коване на душу легконогу, Постукало в зачинене вікно, Покликало в намріяну дорогу, Де пахне у чорнильних небесах Архангельських медяників кориця, Де райський комин попелом димиться, Що сріблом осідає на висках. Вже облетів акацієвий цвіт, І липня сподіваємось, як дива. Молодика скорішає політ, — Зелені очі, лазурова грива. А Древо знемагає від плодів, Пустельники сміються смаглолиці... До раю близько, наче до криниці, Аби лиш хто дістатися хотів. Ген! райська брама заросла гіллям, Шумить навколо смерековий ліс. Там чортенятко разом з янголям Катає у візку вогняний лис. Імлиться під колесами внизу Злотава невсипуща павутина, Неначе купина неопалима Гримучу перекочує росу. Дзвенять підкови, стелеться дорога, Тріпоче хоруговка-дивина. Аж раптом стала грива лазурова Біліша, ніж груднева сивина — То з Яві в Нав’ю нескінченну даль Прекраснотіла зірка полетіла — І море личко заспане відкрило Та Божу віддзеркалило печаль. І ту печаль поніс МісяцеБуг, — А Буг і Б

На лоні вод стоїть Шильон, А в підземеллі сім колон, Порослі мохами століть... I Весною 1920 року, а саме в березні, саме 22 числа, —  дамо ці жертви точності, щоб заплатити за вхід у лоно присяжних документалістів, без чого допитливий читач нашого часу напевне розпитуватиме в редакціях —  я вийшов на ринок. Я вийшов на ринок 22 березня та, повторюю, 1920 року. То був Сінний ринок. Але я не можу зазначити, на якому розі стояв, а також не пам’ятаю, що того дня писали в газетах. Я не стояв на розі, бо ходив туди-сюди по бруківці біля зруйнованого корпусу ринку. Я продавав кілька книг — останнє, що мав. Холоднеча та мокрий сніг, що сипав над головами юрби вдалині хмарами білих іскор, надавали навколишньому огидного вигляду. Втома та мерзлякуватість світилися на всіх обличчях. Мені не щастило. Я тинявся вже більше двох годин, зустрівши лише трьох людей, які спитали, що я хочу за свої книги, та й ті завважили ціну п’яти фунтів хліба непомірно високою. Тим часом, вже стало смер