Срібнозілля

  Телефон завовтузився в кишені, коли Янка виходила з метро. ― Ну шо там? ― Та нічо, ма, нормально. ― Роботу знайшла? ― Шукаю. Янка цокотіла підборами по асфальту, батон і пляшка кефіру підстрибували в шопері. ― Їсти є шо? ― Є… ― Та да, канєшна… Я тобі посилку вислала. Ти ж іще там живеш, де Нова пошта? Янка хотіла сказати, що вже ні, але змовчала. Ввечері хазяйка квартири постукала до неї в кімнату, мовляв, до тебе прийшли. Розхристана Янка вийшла в коридор. Біля дверей стояв низенький дідок у сірій куртці з капюшоном. ― Я нічого не замовляла! ― налякалася. ― Ні, доцю, я не кур’єр. Ти шукала роботу в Телеграмі. Я від роботодавця. ― Гм… Ну заходьте… Дідок присів на стільчик біля вікна. Кімната була дитяча. Парта, кроватка, веселенькі шпалери, поличка з анімешними котиками з кролячого хутра. Янка спала в кутку на матрасі, постеленому прямо на підлогу. ― Що за робота, маркетинг? ― спитала вона та зчепила пальці, бо затрусилися. ― Ні-ні, це інше. Підроб...

Переклад російською ТУТ — Диви, учілка моя сидить! Із салфєточками! Ділова! І нашо ми сюдою пішли?.. Здрассьтє, Маргарито Петрівно!  — Добривечір!… Щось ти таке знайоме слухаєш, Назаре... зроби радіо гучніше. — … не радіо, а мабілу…  — … Це ж «Каліфорнія»*!.. а слова не ті.  — «Каліфорнія». А слова не ті.  — Ти ба… Прийдеш сьогодні? — Аякже! Погуляю часок...  Дівчина поклала до рота фісташку. Вклонилася чемненько, і раптом послизнулася, Назар заледве втримав. Фісташки сипонулися на рудий запісочений лід. Назар кивнув Маргариті Петрівні, взяв дівчину під руку і під дзвякання мобілки та стишене: «та рєпєтіторша ж! а хто?… мені дипломна нада, нє?.. прикинь, старофранцузьку знає…» вони попрямували по Андріївському узвозі, де в зеленкуватому присмерку вже не було яток і ще майже не було вечірніх гуляк. Ліхтар над головою заблимав, пригас, знову заблимав. Маргарита Петрівна схаменулася. Стала складати непродані серветки. Вжикнула застібкою, поправила беретку… і раптом...

Першим коханням дванадцятирічної Оленки були двоє високих лапатих фікусів у кабінеті хімії. Оленка намагалася будь-що привернути їхню увагу. Навіть пригощала боржомі, яке приносила з собою в пляшечці. Та все було марно. Зелена розмова пищала десь за Оленчиним вушком. Схоже, ці красені спілкувалися виключно між собою. Через місяць Оленка переплакала й забула. Коли хтось зі старшокласників отруїв один фікус хімікатами, порюмсала ще трохи. І навіть не помітила, коли всох другий. Авжеж, це не було її першим щастям, і мусила чекати ще десять років. На щастя, це перше щастя плавно переросло в друге щастя, сімейне. Єдиним потрясінням за весь час стало для Олени те, що насправді люди не чують зеленої розмови. Мабуть, щось негаразд? — Та все нормально, — мовив психіатр, — Між нами кажучи, ви до біса романтична. Чоловік теж любить природу? Олена похитала головою. Чоловік любив шашлики. Втім, гріх було жалітися, він кохав Олену, і вона в свою чергу дивувалася — чому чоловік нагадує їй усі д...

- Слиш, Міхалич, оддай паспорт. - Федя, я тобі казав "будуть гроші - буде паспорт", казав? - Казав. - Ну так шо ти хоч, Академіку? Міхалич зняв із вагів півмішка жерстяного лому, з гуркотом висипав на купу, швиргонув драного мішка на ваги. Кривуляючи між баштами гнутих люмінєвих каструль, іржавими залізяками та шеренгами старого, але ще цілого барахла на продаж, підійшов до столика, черконув пару цифірь у зошит. Повернувся, покосившись на згорбленого Федю, відлічив гроші, кинув на ваги поряд з мішком: - І жестянку більше не носи, нахера мені жестянка? Федя розстебнув ватника, нагнувся. Поморгуючи вицвілими очима з-під товстенних каламутних скелець, узяв мішка, згріб засмальцьовані купюри, побрів до виходу. Йшов додому, хрустячи по листопадовій ожеледі, місив кирзаками грязюку й думав: напитися б у жопу... Їсти майже не хотілося. Зайшов у продуктовий до Семенівни, купив хлібину, бичкі в томаті, чай, півкіло цукру та чикушку самогонки з-під прилавка. Віддаючи гроші, збрехав, що...

- Знаєш, я хотів тобі сказати… Я весь час хочу сказати… Ти не думай, що… Я розумію, твої батьки… Хто я для них? Сама знаєш… Але я ніколи, чуєш? Ні-ко-ли не думав про таке!… Розумієш? (Важке дихання) - Розумію… Я все розумію, Педрінью… - Ні, ти не розумієш… Знайомся, це мій брат Жуліу… Він Жуліу, його так звуть… Мене теж… Розумієш, в нас не було грошей на два фото… Тепер ми обидва - Педру-Жуліу Гомеш да Олівейра… Тобто… я хочу сказати - то він, а не я… Я тоді був з Жуанітою… Знайомся, це Жуаніта… Санта Марія, як ви схожі!!!... Веселенька музичка. - А, ч-чорт! Знов реклама! - Семенівна намацала біля подушки пульт, перемкнула на другий канал. - Ану не чортихайся проти ночі! - озвався дід із кухні, де саме досипав вугілля в піч. Зайшов до кімнати й знову - Не чортихайся в хаті, чула? Бо накличеш. Сів на канапу, став роздягатися. - Шось воно чи козеня насцяло в хаті… - мовила Семенівна, вимикаючи телевізора. - Нічо' не чую, - буркнув дід і запхав ногою під канапу св...

Сидорович вийшов із курятника, несучи мисочку яєць. Прикрив ногою двері, озирнувся: а де ж Будулайчик? Будулайчик сидів коло будки та чухався. Сіренька мордочка з чорною плямкою на лобі наче всміхалася. Поряд валявся старий сидоровичів каптур із погризеним козирком. Сидорович поставив миску на ґанок. Будулайчик одразу ж прискочив нюхати, що ж воно таке. - Ціба! - удавано сердито шуганув його Сидорович, замикаючи курятник. Відкрив хатні двері, крекчучи, нагнувся за мискою. Зайшов, зняв калоші, залишив миску на веранді, бо холодильник уже вимкнув на зиму. В одних ватяних чунях почалапав у кімнату. - Добридень! Сидорович укляк на місці. Посередь кімнати стояв довготелесий молодик у рябій краватці при сірому костюмі. Черевики начищені, хоч брийся, ніс, наче зозулиний дзьоб, а зуби білі-білі, аж Сидорович задивився, бо скільки живе, не бачив таких білих зубів. В ногах у молодика стояла здорова клітчаста сумка. - Доброго здоров'я! - озвався Сидорович. "От уже дурне!- подумав про Б...