Срібнозілля

Когда нахлынет серая волна, И встрепенется бесово отродье, — Безвременье впадет в безвремена И пену всколыхнет на мелководье. И просолится внутрецо стиха, И снова грянет неизбежный полдень, И вечер будет мрачен, странноплотен, А ночь по преимуществу тиха. Безвремена, мой друг, безвремена Вновь просочились сквозь раёк плакатный, А сгинули, казалось, безвозвратно… Хворает палимпсестом седина. Опять на кухне спорить нам и ждать, Мечтать о силе, о всеобщем благе, Ни мочи не имея, ни отваги, С утра хотя бы что - то предпринять. Все снова обнулилось. Ну и пусть. Пускай кристаллизируется грусть В глазах, стихах и песнях под гитару... Наверно, мы еще совсем не стары, Коль на дворе опять безвремена.                                     28.02.2010

- Слиш, Міхалич, оддай паспорт. - Федя, я тобі казав "будуть гроші - буде паспорт", казав? - Казав. - Ну так шо ти хоч, Академіку? Міхалич зняв із вагів півмішка жерстяного лому, з гуркотом висипав на купу, швиргонув драного мішка на ваги. Кривуляючи між баштами гнутих люмінєвих каструль, іржавими залізяками та шеренгами старого, але ще цілого барахла на продаж, підійшов до столика, черконув пару цифірь у зошит. Повернувся, покосившись на згорбленого Федю, відлічив гроші, кинув на ваги поряд з мішком: - І жестянку більше не носи, нахера мені жестянка? Федя розстебнув ватника, нагнувся. Поморгуючи вицвілими очима з-під товстенних каламутних скелець, узяв мішка, згріб засмальцьовані купюри, побрів до виходу. Йшов додому, хрустячи по листопадовій ожеледі, місив кирзаками грязюку й думав: напитися б у жопу... Їсти майже не хотілося. Зайшов у продуктовий до Семенівни, купив хлібину, бичкі в томаті, чай, півкіло цукру та чикушку самогонки з-під прилавка. Віддаючи гроші, збрехав, що

Я жив собі привольно І клопоту не знав, Але мені у вухо Чортяка нашептав. На битий шлях бурлацький, В тернову колію Я з хатнього порогу Прогнав Печаль свою. Зарюмсала, небога, Та як не дремене! Гукнула при воротях: "Згадаєш ти мене!" "Авжеж, авжеж, згадаю!" - Печалі відповів. І з Радістю на пару Три дні й три ночі пив. Надудлилися меді, Мов ті старі ченці, Що аж красунька Радість Змарніла на лиці. А зраночку шугнула У заметільну даль. "Шукатиму, - сказала - Сестру свою, Печаль". І стала в хаті пустка, І покосився тин. Без Радості й Печалі Лишився сам-один. Ой, насміхались люде У батьківськім краю: "Оно, іде той дурень, Що гнав печаль свою!" В четвер опісля посту, Як дощик перестав, В портовому борделі Я Радість відшукав. Три дні й три ночі пили, А як хліба зійшли, Ми з Радістю на пару На шуканки пішли. Шукаймо, доки знайдем Єдиную-одну, Шукатимемо в лісі, В будяччі, в полину, На лисині у чорта, У відьминім раю… Шукатиму й до скону Печаленьку свою

Приснились стихи октябрьским тихим утром. Рядились стихи вопросами без ответов. А небо цвело опалом и перламутром. Мне снились стихи. В стихах колосилось лето, В стихах наливались амритою абрикосы. Проворные стрелки завязли на цифре восемь. Мне снились стихи. В стихах отзвенела осень. Подернулись инеем огненно-рыжие косы. И словно навек от наших скорбей улетая, Кричала "курлы" стихов перелетных стая. А тем, что остались - им всё бы камлать-боянить, Им всё бы шаманить, пока метель не задула. Гудели стихи, роились, спасались в дупла, А в дуплах янтарилась липовым медом память… Минула зима, и в трепетноликом марте Приснилась стихам скрипичная трель Вивальди, И яблонев цвет, рыбёшки в ручье соленом, И я - босиком и в платье как ночь зеленом. А скрипка взмывала в зенит, где стрижи суетились. Пошаливал мятный ветер в хмельной лазури. Стихи встрепенулись, тихонько сквозь сон вздохнули - И вдруг камнеломками сквозь валуны пробились. А где-то за речкою поезд рубил километры. И думала

Коли в душі палахкотить стерня, Сідає Смерть на п’яного коня І давши шпори, гримне на пів-степу — І тільки закуриться порохня. Допоки пригасає світло дня, Процокотить по бруківчатім розі І стане на щербатому порозі, І підморгне, лукаве змієня. Душі, яка проциндрила усе, Живу та мертву воду піднесе. 12.11.2009

Серед літепла, Серед просині, Я приносила Треби осені. За коржа та мед Бурштиновий Намолила сни Вишивані. Полотняні сни, Конопляні. Шовком вогняним Гаптовані. Вишиваний цвіт, Вишиваний край, Вишиваний світ, Вишиваний рай. А ріка тече Під кригою. Спить і снить ріка Відлигою... Личко навесні Вмиватиму, Вишивані сни Змиватиму. 07.11.2009

Вот и все, мой славный, верный рыцарь, Жизнь твоя вне всяческих похвал. Ты на всех лукавых женских лицах Лишь мою улыбку узнавал И метался по полям в тревоге, Сумеречных мыслей не тая… Помнишь ту цыганку на дороге? Ах, Алонсо! То была не я. А когда бальзамом Фьерабраса На дублон перемарал белья — Помнишь прачку в дровяном сарае? Ах, Алонсо! То была не я. Мельницы распластывали крылья, Словно демоны из небытья… Помнишь ли монашку из приюта? Ах, Алонсо! То была не я. Я ждала, что так или иначе Ты вернешься в свой убогий дом Вместе с рыжим Санчо… Помнишь Санчо? Ах, Алонсо, я ведь не о том. Доблестными хвастались боями! (Коль мужчина, —  значит и бахвал…) Рыцарскими заняты делами! (Ты —  искал, а Санчо —  убегал...) Сколько лет прошло! Я не жалею Ни о чем… Ну, кроме одного: Жаль, что Санчо тоже не услышит… А сынок, пузанчик — весь в него.                                    16.09.2009

Яка була матуся Щаслива, молода, Як з батьком будували цю хатину… Поміж горами річка, - Тихесенька вода Забрала вже століття половину. Тече Йордан, тече, За ним летять роки, летять, І тиша біля річки, Тільки ледве шамотять У гаю евкаліпти… На пристані човна Медова хвиля лагідно гойдає. У гаю евкаліпти - Святі, як сивина Тих найрідніших, тих, кого немає. (муз.) Гуркоче за Йорданом, І знову завмира, А восени світанки злотосяйні. На березі піщанім Сміється дітвора - Зміцнішала, зросла на Іордані. Тече Йордан, тече, За ним летять роки, летять, А трави біля річки Ледве-ледве шамотять… А в гаю - евкаліпти! А течія хмільна Старенького човна все колихає. А в гаю евкаліпти - П'янкі, як імена Тих найрідніших, тих кого кохаєм. 10.08.2009 Пісня з репертуару Ishtar, "The Voice of Alabina" (2000) Публікація

Тіло панцерової змії Звідси та ген-ген на о-о-обрії. Ми розсілись на самім вершечку, Хитрі захребетники її. Битий шлях нізвідки у нікуди, Чи він довгий - вже й не пам'ятають, Сонми замордованих папуг на узбіччі свічечки тримають… А степи кругом - хоч граєм грай! І під попсованки невгамовні Вирушаємо в далекий край, Де у жаби повні циці моні. І стоп-краном балувацця - зась, Бо прийде Сердючка й тирки дасть. 21.07.2009 Публікація

Когда печаль зайдет в тупик, И жить захочется едва ли, И наконец-то надоест Самой себе читать морали, И опротивеет считать, - Что не сбылось? перемололось? Тогда, откашлявшись, внутри Заговорит усталый голос. И сердцем вслушавшись, и ухом, Вдруг осознаешь, - тот печален, Кто не слыхал, кто не услышал, Что заповедано вначале, Когда душа была тиха, Когда ей был весь мир - утеха… И молча ты заглянешь в пропасть, - Ту… для свободных душ. 28.06.2009

Пресен мир. Ах, осталась вся соль в океанах! Надо было на сушу ни хвостом, ни ногой. Надо было стыдиться мечты, как изъяна. И пером обрастает пусть кто-то другой. Если б знать, что от суши одни лишь несчастья, Если б знать, что от мыслей болит голова… Проще уж переждать эту жизнь, как ненастье И  ловить интонации, а не слова. И раз так уже вышло, смотреть в телевизор, - Вон упал дурачок, попытавшись взлететь! - Вышивать полотенца и красить карнизы, И  наверх не смотреть, не смотреть, не смо… 31.05.2009

Опівдні, як уже загнав телята Макар за обрій, в сизу каламуть, Співав Господь у райському садочку Про те, що мертві бджоли не гудуть. І під бандурні срібнії акорди, Худий, прозорий, наче тінь од хмар, На смаглолицій, стогнучій ситарі Йому підбринькував Раві Шанкар. І янголя пускало сльози-соплі, - Святої-бо надудлилось води. А змій, хвоста простягуючи з пекла, Тихцем збивав із Дерева плоди І хрупав смачно й заливався соком, Грейпфрутову висмоктуючи суть. Бурчав: "Гудуть, гудуть… то Ти не чуєш. Вони у мене ще й не так гудуть". 02.05.2009 Публікація музика: Ravi Shankar - Raga Basant Mukhari

- Знаєш, я хотів тобі сказати… Я весь час хочу сказати… Ти не думай, що… Я розумію, твої батьки… Хто я для них? Сама знаєш… Але я ніколи, чуєш? Ні-ко-ли не думав про таке!… Розумієш? (Важке дихання) - Розумію… Я все розумію, Педрінью… - Ні, ти не розумієш… Знайомся, це мій брат Жуліу… Він Жуліу, його так звуть… Мене теж… Розумієш, в нас не було грошей на два фото… Тепер ми обидва - Педру-Жуліу Гомеш да Олівейра… Тобто… я хочу сказати - то він, а не я… Я тоді був з Жуанітою… Знайомся, це Жуаніта… Санта Марія, як ви схожі!!!... Веселенька музичка. - А, ч-чорт! Знов реклама! - Семенівна намацала біля подушки пульт, перемкнула на другий канал. - Ану не чортихайся проти ночі! - озвався дід із кухні, де саме досипав вугілля в піч. Зайшов до кімнати й знову - Не чортихайся в хаті, чула? Бо накличеш. Сів на канапу, став роздягатися. - Шось воно чи козеня насцяло в хаті… - мовила Семенівна, вимикаючи телевізора. - Нічо' не чую, - буркнув дід і запхав ногою під канапу св

I У Лондоні, 1920 року, взимку, на розі Пікаділлі та одного провулку, спинилися двоє добре вдягнених, нестарих чоловіків. Вони щойно пішли з дорогого ресторану. Там вони вечеряли, пили вино та жартували з акторками Дрюріленського театру. Тепер увагу їхню привернув погано вдягнений молодик років двадцяти п’яти, що лежав без жодного поруху й навколо якого вже почала збиратися юрба. — Стильтоне! — гидливо мовив огрядний джентльмен високому своєму приятелеві, побачивши, що той нагнувся й роздивляється лежачого. — Чесне слово, не варто так перейматися цим падлом. Він або п’яний, або мертвий. — Я голодний... і я живий, — пробурмотів нещасний, через силу піднімаючись, щоб глянути на Стильтона, який про щось задумався. — Я був знепритомнів. — Реймере! — мовив Стильтон. — Ось і нагода втнути штукенцію. У мене виник цікавий задум. Мені набридли звичайні розваги, а гарно жартувати можна лише в один спосіб: робити іграшки з людей. Ці слова були сказані тихцем, тож молоди

Місяць ріжки висунув з-за хмари, Вітер віяв, не вщухав до ранку. З удовиної легкої скрині Чортенятко вкрало вишиванку. Вбралося - й пішло по всіх усюдах, По містах, по ярмарках гуляти. Вишиваночка йому задовга, По копитця, тільки хвостик знати. Хто побачить бідну сиротину, Дасть окраєчка чи приголубить, А воно вже не дурненьке зроду, "Помагайбі" - каже, наче люди. Рік минув і другий вже минає, Вже на тім'ї виклюнулись ріжки, Вишиваночку нову пошила Удовиця сину… а все пішки Диба чортенятко по усюдах, Вже й сорочечку подер зісподу. Як спитають: "Чо' сорочка чорна?" Каже: "Характерницького роду, Характерник батько мій, і дідо..." Дехто вірить… Тільки місяченько Дивиться з-за хмари на хитрюжку, Що біжить-вигоцює жвавенько. 26.03.2009

Сидорович вийшов із курятника, несучи мисочку яєць. Прикрив ногою двері, озирнувся: а де ж Будулайчик? Будулайчик сидів коло будки та чухався. Сіренька мордочка з чорною плямкою на лобі наче всміхалася. Поряд валявся старий сидоровичів каптур із погризеним козирком. Сидорович поставив миску на ґанок. Будулайчик одразу ж прискочив нюхати, що ж воно таке. - Ціба! - удавано сердито шуганув його Сидорович, замикаючи курятник. Відкрив хатні двері, крекчучи, нагнувся за мискою. Зайшов, зняв калоші, залишив миску на веранді, бо холодильник уже вимкнув на зиму. В одних ватяних чунях почалапав у кімнату. - Добридень! Сидорович укляк на місці. Посередь кімнати стояв довготелесий молодик у рябій краватці при сірому костюмі. Черевики начищені, хоч брийся, ніс, наче зозулиний дзьоб, а зуби білі-білі, аж Сидорович задивився, бо скільки живе, не бачив таких білих зубів. В ногах у молодика стояла здорова клітчаста сумка. - Доброго здоров'я! - озвався Сидорович. "От уже дурне!- подумав про Б

I Взимку, коли від холоду тьмяніє обличчя та, засунувши руки в рукави, дико бігає по кімнаті людина, позираючи на холодну піч, – добре думати про літо, бо влітку тепло. Мені уявилося запалювальне скельце та сонце над головою. Припустимо, це – липень. Гостра сліпуча цятка, спіймана блискучою сочевицею, куриться на кінці підставленої цигарки. Спека. Треба розстебнути коміра, витерти мокру шию, чоло, випити склянку води. Одначе далеко до весни, і тропічний візерунок замороженого вікна безглуздо настеляє прозоре пальмове листя. Закоцюбнувши, дрижачи, я не міг зважитися вийти, хоча це було вкрай необхідне. Я не люблю снігу, морозу, льоду – ескімоські радощі чужі моєму серцю. А головніш за все – мої одяг та взуття були геть нікудишні. Старе літнє пальто, старий капелюх, чоботи зі зношеними підошвами – лише цим міг я протистояти грудню та двадцяти семи градусам. С. Т. доручив мені купити у художника Брока картину Горшкова. З боку С. Т. це було добросердим дарунком, бо картину він