Балада про дурня та його печаль.
Я жив собі привольно
І клопоту не знав,
Але мені у вухо
Чортяка нашептав.
На битий шлях бурлацький,
В тернову колію
Я з хатнього порогу
Прогнав Печаль свою.
Зарюмсала, небога,
Та як не дремене!
Гукнула при воротях:
"Згадаєш ти мене!"
"Авжеж, авжеж, згадаю!" -
Печалі відповів.
І з Радістю на пару
Три дні й три ночі пив.
Надудлилися меді,
Мов ті старі ченці,
Що аж красунька Радість
Змарніла на лиці.
А зраночку шугнула
У заметільну даль.
"Шукатиму, - сказала -
Сестру свою, Печаль".
І стала в хаті пустка,
І покосився тин.
Без Радості й Печалі
Лишився сам-один.
Ой, насміхались люде
У батьківськім краю:
"Оно, іде той дурень,
Що гнав печаль свою!"
В четвер опісля посту,
Як дощик перестав,
В портовому борделі
Я Радість відшукав.
Три дні й три ночі пили,
А як хліба зійшли,
Ми з Радістю на пару
На шуканки пішли.
Шукаймо, доки знайдем
Єдиную-одну,
Шукатимемо в лісі,
В будяччі, в полину,
На лисині у чорта,
У відьминім раю…
Шукатиму й до скону
Печаленьку свою.
16.01.2010
Коментарі
Дописати коментар