Дощ о двадцятій тридцять

 Дощ о двадцятій тридцять. Вулиця замовляла.

Тихий і запашистий, наче досвітній сон.

Винайшли чудасію, щоби зело буяло,  

Не повівало димом з диких північних зон.

 

Я собі на балконі Київське п’ю медове.

Радісні соцмережі ломляться від світлин.

Знову отой мотивчик. Нижньомордорська мова.

Як же закалібали, лізуть з усіх щілин.

 

Варфоломій Десятий в нагороднім береті,

Басом: «Христо Воскрес!» ― і сяють шеврони риз.

Матка народить дронів тільки о двадцять третій.

А вже о двадцять п’ятій знову на р*соріз.

 

З кожного закапелка линутиме козацька,

З темних несплячих вікон вилетять сотні бджіл…

Кума вже клонували, чілить собі в Ненацьку.

Тільки татухи древні та забагато жил.

 

Робот несе наїдки. Знову козина морда.

Чи перепив мастила, чи в калабаню вліз.

Вже набрида потроху ця мовчазна погорда.

В групі для персоналу пише, що фемініст.

 

Пиво, пікантні чіпси, крилечко динозавра.

Відблиски на пів неба – захід, і десь горить.

Те, що не встиг сьогодні, я подолаю завтра.

Всі нескінченні граблі нинішньої пори.

 

Тільки перепочину, відполірую лати.

П’ють золотаві верби воду й вогонь з Дніпра.

Так навкруги ладненько, тільки отой патлатий

Бреше, що наша мати створена не з ребра.

 

В душу тобі гранату, в дупу тобі кадило,

Щоб ти не похмелився, лапотний тридварас.

Бив я, і знову буду, як вас віками били.

Дякую тобі, Боже… Зможу іще не раз.