Чотири щастя пані Олени
Першим коханням дванадцятирічної Оленки були двоє високих лапатих фікусів у кабінеті хімії. Оленка намагалася будь-що привернути їхню увагу. Навіть пригощала боржомі, яке приносила з собою в пляшечці. Та все було марно. Зелена розмова пищала десь за Оленчиним вушком. Схоже, ці красені спілкувалися виключно між собою. Через місяць Оленка переплакала й забула. Коли хтось зі старшокласників отруїв один фікус хімікатами, порюмсала ще трохи. І навіть не помітила, коли всох другий.
Авжеж, це не було її першим щастям, і мусила чекати ще десять років. На щастя, це перше щастя плавно переросло в друге щастя, сімейне. Єдиним потрясінням за весь час стало для Олени те, що насправді люди не чують зеленої розмови. Мабуть, щось негаразд?
— Та все нормально, — мовив психіатр, — Між нами кажучи, ви до біса романтична. Чоловік теж любить природу?
Олена похитала головою. Чоловік любив шашлики. Втім, гріх було жалітися, він кохав Олену, і вона в свою чергу дивувалася — чому чоловік нагадує їй усі дерева разом? А подарований учнями кімнатний бамбук, що якось поставив питання руба: «Або я, або він!», тепер вдавав гордого з вітрини магазину, коли пані Олена йшла до школи. Вона викладала біологію, а чоловік — трудове навчання.
Минуло сорок років. Друге щастя пішло як вода з колодязя. Бездітна пані Олена овдовіла. Настали роки душевної сплячки. Зима, здається, геть-чисто проморозила сонну квартиру. Жваві та язикаті калачики на підвіконнях поступово стихали, щулилися, і гинули один за одним. Одного сірого дня пані Олена винесла на сміття повну торбу запліснявілих глиняних вазонів. Швиргонула — аж заторохтіло. Постояла мовчки й побрела додому, механічно переставляючи слабкі ноги.
Зиму перед переселенням пані Олена не запам’ятала. На додачу вона ще й стала глухувата, і вже мусила класти в кишеню блокнот і пів-олівця, йдучи за хлібом. Глибокі баритони осокорів за вікном перетворилися в ледь чутне шелестіння, і цей жах, якось наставши, не відпускав.
Цей жах супроводив пані Олену аж до воріт будинку престарілих. Але не далі. І трясучись біля вікна швидкої, що буксувала по баюрах, пані Олена на всі очі роздивлялась, як маячить, хилитається за склом, наближається до неї її трете щастя.
Після цього пані Олена кілька років просиділа на лаві біля ганку. Старі люди мало їдять і ще менше сплять, тож бува й на Різдво доглядальниці знаходили її під старим платаном біля ганку, закутану в дві теплі хустки, посмішка на все обличчя, худа рука перебирає листя на муаровій гілці, що майже черкає об землю. Але на кожне щастя чекає своя блискавка.
— Та все нормально, — мовив лікар, — воно доброякісне.
Напочатку березня пані Олену вивели надвір і посадили на лаву. Вона роздивилася вигорілий пень, і вгледівши збоку тоненьку свіжу гілочку з клейкими бруньками, заплакала.
У травні гілочка виросла майже до півметра. Пані Олені вже приносили їсти, ставили рознос прямо на лаву, годували з ложечки. Вона повільно жувала, і тільки косилася очима, коли хтось ішов мимо — не дай боже, зламає памолодь.
Того вечора задушливо пахли акації. Пані Олені паморочилося в голові, і вона лягла на лаву. Гілочка опинилася прямо над її обличчям і заслонила місяць. Пані Олена довго дивилася, як зблискує місячне світло з-під листя. І раптом зрозуміла: осьде воно — четверте щастя.
Місячне небо над нею стало величезним деревом, гілля аж до землі. Олена піднялася на ноги і ступила на срединну жилку найближчого листа, мовби на стежину.
Назавтра вся лава була засипана акацієвим цвітом. А через якийсь час документи здали в архів.
— Як думаєш, вона жива? — тихенько запитала кудись у вікно худенька дівчина, помічник архіваріуса.
— Про що ти? Не розумію, — низьким оксамитовим голосом відповіла тополя.
«А й справді, про що я?» — подумала дівчина й пересунула завісу до стіни.
16.02.2012
Авжеж, це не було її першим щастям, і мусила чекати ще десять років. На щастя, це перше щастя плавно переросло в друге щастя, сімейне. Єдиним потрясінням за весь час стало для Олени те, що насправді люди не чують зеленої розмови. Мабуть, щось негаразд?
— Та все нормально, — мовив психіатр, — Між нами кажучи, ви до біса романтична. Чоловік теж любить природу?
Олена похитала головою. Чоловік любив шашлики. Втім, гріх було жалітися, він кохав Олену, і вона в свою чергу дивувалася — чому чоловік нагадує їй усі дерева разом? А подарований учнями кімнатний бамбук, що якось поставив питання руба: «Або я, або він!», тепер вдавав гордого з вітрини магазину, коли пані Олена йшла до школи. Вона викладала біологію, а чоловік — трудове навчання.
Минуло сорок років. Друге щастя пішло як вода з колодязя. Бездітна пані Олена овдовіла. Настали роки душевної сплячки. Зима, здається, геть-чисто проморозила сонну квартиру. Жваві та язикаті калачики на підвіконнях поступово стихали, щулилися, і гинули один за одним. Одного сірого дня пані Олена винесла на сміття повну торбу запліснявілих глиняних вазонів. Швиргонула — аж заторохтіло. Постояла мовчки й побрела додому, механічно переставляючи слабкі ноги.
Зиму перед переселенням пані Олена не запам’ятала. На додачу вона ще й стала глухувата, і вже мусила класти в кишеню блокнот і пів-олівця, йдучи за хлібом. Глибокі баритони осокорів за вікном перетворилися в ледь чутне шелестіння, і цей жах, якось наставши, не відпускав.
Цей жах супроводив пані Олену аж до воріт будинку престарілих. Але не далі. І трясучись біля вікна швидкої, що буксувала по баюрах, пані Олена на всі очі роздивлялась, як маячить, хилитається за склом, наближається до неї її трете щастя.
Після цього пані Олена кілька років просиділа на лаві біля ганку. Старі люди мало їдять і ще менше сплять, тож бува й на Різдво доглядальниці знаходили її під старим платаном біля ганку, закутану в дві теплі хустки, посмішка на все обличчя, худа рука перебирає листя на муаровій гілці, що майже черкає об землю. Але на кожне щастя чекає своя блискавка.
— Та все нормально, — мовив лікар, — воно доброякісне.
Напочатку березня пані Олену вивели надвір і посадили на лаву. Вона роздивилася вигорілий пень, і вгледівши збоку тоненьку свіжу гілочку з клейкими бруньками, заплакала.
У травні гілочка виросла майже до півметра. Пані Олені вже приносили їсти, ставили рознос прямо на лаву, годували з ложечки. Вона повільно жувала, і тільки косилася очима, коли хтось ішов мимо — не дай боже, зламає памолодь.
Того вечора задушливо пахли акації. Пані Олені паморочилося в голові, і вона лягла на лаву. Гілочка опинилася прямо над її обличчям і заслонила місяць. Пані Олена довго дивилася, як зблискує місячне світло з-під листя. І раптом зрозуміла: осьде воно — четверте щастя.
Місячне небо над нею стало величезним деревом, гілля аж до землі. Олена піднялася на ноги і ступила на срединну жилку найближчого листа, мовби на стежину.
Назавтра вся лава була засипана акацієвим цвітом. А через якийсь час документи здали в архів.
— Як думаєш, вона жива? — тихенько запитала кудись у вікно худенька дівчина, помічник архіваріуса.
— Про що ти? Не розумію, — низьким оксамитовим голосом відповіла тополя.
«А й справді, про що я?» — подумала дівчина й пересунула завісу до стіни.
16.02.2012
Коментарі
Дописати коментар