Одіссей

Ріжуть мотузки зап’ястя, гасає трирема.

Шторм і волання уляжуться, мабуть, нескоро.

Ти там іще не захрипла, іржава сирено,

Пасербице Ахелоєва, квола потворо?

Тільки горлянку і маєш та здиблені коси.

Божечку, дай мені сили не вторити співу!

Кажуть, ота, що у неї оманливий голос,

Має смердючу, зубату, ще й жадібну піхву.

 

Догори черевом риба, ламаються снасті.

Хтозна-скількох загубили оті твої бздури.

Тільки не нас, ми вже навчені, хай тобі трясця,

Вже розказали мені, що боїшся бандури.

Радив оракул, що треба свяченого воску

Та ремінців. І найперше – триматися купи,

Бо як почуєш, то смалець розтопиться в мозку,

Хто ти, і де ти й навіщо – все стане до дупи.

 

Шпарить Орфей «козачка», тільки приструнки «дзінь-дзінь»,

Хлопці веслують, віск тане, обкапує груди.

Цур тобі, пек тобі, чуєш, не візьмеш за безцінь!

Вітчим твій – той воду лив, ти же лляєш отруту,

Та все одно не доступишся, чудисько древнє,

Мокрих тобі канчуків, не козацького вуса.

Вітчим твій був Ахелой, це казали напевне,

Тільки не знаю, чи мати твоя не Медуза.

 

Голос твій дуже приємний здаля, та не зблизька,

Хай же тобі... Хлопці, треба мотузки тугіше!

Сила твоя, поки промінь крізь хмари не блиснув,

Сонця же, чуєш, у мене на серденьку більше.

Довершимо ми свій шлях крізь часи руївничі,

З другої, третьої, хоч і з десятої спроби.

Я повернуся, аякже, туди, звідки кличуть,

Та не до тебе, опудало, до Пенелопи,

Де тополини й верба, де побілені стіни,

Де посміхається небо над стиглим колоссям,

Я повернуся, як завше, туди, де безцінне,

Скільки б мені ще бродяжити не довелося.

Будуть – аякже, потворо! – і ночі, і днини,

Будуть дітей та онуків замріяні очі,

Літо, і десять, і сотні поволі й невпинно

Хвилі медові вмиватимуть мій острівочок.

 

Verbyna