Далекі півні серед ночі

Далекі півні серед ночі хриплять своє «кукуріку»,

А я шепочу та й шепочу на вухо білому бичку,

Що вже набачилися вічі, і переситилися  дні,

Що ці часи непересічні ой, настогиділи мені.

І хто кого перемагає, і що насправдоньки гряде?

А він лежить і ремигає, і тільки вухами пряде.

Скубне поволі трохи рясту – тікає лякана мишва.

Нема такого негаразду, якого б він не зажував.

Тріпочуть велетенські боки, пищить під ними лобода.

Від нього лине дивний спокій, блаженна сила золота.

Ще мала стільки оповісти, та може потім оповім,

Нехай ще трошечки зависну в оцьому зелі степовім.

Зоря, наполовину вкрита, лежить між сизих бадилин,

Війнуло пилом перегрітим, сильніше запахтів полин,

А на тонкому виднокрузі хмариння з річки воду п’є.

Ще може хвильку подивлюся, та знов робитиму своє.

А поки мовчки споглядаю, під звук неспішних ремигань,

Як мимо сохлого кураю крокує тополиний гай

На схід, на схід, у саме пекло, де під ревіння грізних сфер,

Під завивання небезпеки, немов орієнтир далекий,

Пашить, порепаний від спеки, іржавий мертвий бе-те-ер.