Такі часи бувають дуже рідко

Такі часи бувають дуже рідко,
Але таки бувають, хай їм грець.
Мерцям несуть дарунки та наїдки,
Живий же скніє мов останній мрець.
Отруєно колодязі й принади,
Півсонні храми мерзнуть на горбку,
І тільки три замурзані менади
По черзі лижуть прутень віслюку.
Тріскоче на рожні остання гуска,
Сади й городи дожирає кузька,
Поля киплять від крові та лайна.
На всіх долонях сукровиця згусла,
Єдина необмежена війна.

Усе, колись належне й незалежне,
Розтріскалося до найвищих сфер.
Було одне, а стало протилежне, 
І як його направити тепер.
Загиджено біленькі колонади,
Закони перепріли як такі,
І тільки три засмучені менади
Розкидують на полі кізяки.
А в селах, щойно свічку загасили,
Потужний лемент набирає сили,
Волають – що я мав, чого не мав.
Та поки що у цьому голосінні
Самі прокльони, закликів нема.

В палаці регіт, струмені нектарні,
Підпилий деспот хоче божий знак.
У храмі посох репаний вівтарний
Вкривається бруньками, мов юнак,
Але всім байдуже, ніхто йому не радий,
Розгроми-бо, погроми та громи,
І тільки три зачесані менади
Перуть у річці плаття й килими.
А на тім боці, сива й білолиця
Збирає дикий терен моровиця –
І солоденькі ягоди, й гіркі.
І тільки в чистій річковій водиці
Боїться намочить собі литки.

А ворог насувається поволі,
Вже чутно як залізо брязкотить.
Війна в своїй нестриманій сваволі
Що уполює, тим і хрумкотить.
Ридають вголос діти та пенати,
Ховаються в печерах мудреці,
І тільки три замріяні менади 
Збирають материнку й чебреці.
А по містах віщають людолови, 
Що треба невідкладно перемови,
Воюємо й пручаємся дарма,
Нехай би залишалися окови,
Не буде гірше, кращого ж нема.

Переплелися горе, жах та осуд,
Не розбереш окремих голосів,
Війна відкинула мету та розсуд,
Пішли уже, здається, всі на всіх.
Крізь хмари диму геть не розібрати,
Хто там за ким ганяється вдогонь.
І тільки три заквітчані менади
Розпалюють на вівтарі вогонь,
У бубни б’ють, розпатлуючи коси,
Співають, як несе проквітлий посох
Крізь місяць, землю, пекло та юрму,
У крові й меді, йде Діоніс босий,
Цілують бджоли кучері йому.

Менади п’ють, ворожать на люстерках,
Передають напівпорожній дзбан,
І щось рушає в розумі та серці,
Немов перестоялий караван.
А рано-вранці у старій лампаді
Лягає ґнотик в океан масний.
А три старі й заморені менади
Всміхаються, мов діти, уві сні.
Навколо цвірінчить гладенька тиша,
І мабуть не буває тиша глибша,
Хіба що у серпневий зорепад.
А за вікном, де яблуні та вишні,
Плететься молоденький виноград.


Verbyna