Нариси Калі-юги

***

Сонце сходить криваве

в небеснім окропі.

Пріллю дихають нетрі,

відсипаються гопі.

Пан ще вдосвіта на Курукшетрі

розтовкмачує Арджуні волю небес.

Чуєш?

Переплелися в тумані

ратний клич, завивання ветали.

Прокидайся ж бо, Лакшмі!..

Ба ні — Магакалі…

Не дивися, мій чистий пелюстку —

заіржавіло сріберне люстро.

***

Як давно це було…

Ніжки в яшмових візерунках,

очі на пів-обличчя,

пальці-лотоси пестять

моє зморшкувате чоло…

Як давно це було…

Голосочок дзвінкий і лестивий:

«Чуєш, Нарадо, ти такий гарний, як сивий…

Та в прийдешнім житті

вибирай собі тіло — палке, наче кремінь,

берло жваве й могутнє та очі ясні.

Обіцяєш мені?»

Обіцяв.

***

Вибрав.

Досі мандрую полями,

струнам віни підспівуючи до безтями.

Тіло маю кремезне та чорнії очі,

тільки душу — жіночу дарував мені пан…

Отакий мій талан.

Серце, серце! Чи це тобі непідсильная ноша?

(Пані, люстро збрехало тобі, що Мохіні молодша).

Серце, серце! Яка тобі ноша миліша?

(Пані, люстро збрехало тобі, що Мохіні гарніша)…

Скільки їх наплодилося, внуків кошлатого біса!

Твої стопи не лотоси сіють — залізо,

І волає юрба безневинна:

«Годі гризти цей світ, неупинна!»

***

Вже стомився в очах пересічної хвойди

Впізнавати твій погляд лукавий, німий.

Лій душевний не змиєш, хоч як його мий.

Ярмарками блукаю, голодний і гордий,

Славлю пана й тебе, радіючи кожному дню.

Люстро в морі втопив, бо торочить дурню.

Вже несила впізнати, де благо, де зло.

Мудрість, пані,  — гірке ремесло…

А кохання — не мудрість, кохання — то щем,

Хиже лезо, пропахле травневим дощем.

29.04.2010