Те яблуко
Те яблуко, що з рук тендітних їв,
Розбило скло, що маскувало сутнє,
Роздерло — на минуле та майбутнє,
На сонми нецілованих світів,
І я, ковтнувши, охнув… і уздрів,
Як погляда верба на свою вроду,
Як оленятко п’є холодну воду,
І коси — кучеряві, смоляні,
І роси на смаглявому стегні.
Та шелест межи віттям розлягався,
І отоді я, Боже, налякався,
Що то гемонське зашипіло жало,
Що не вона те яблуко зірвала.
Але утішився, Пресвітлий Отче,
Коли зустрівся з поглядом її.
Чого мені боятись? В неї очі
Такі ж меткі й лукаві, як Твої.
Коментарі
Дописати коментар