Вогонь на белебні
Самотній белебень, каміння головате, грайливий вітерець жене пилюку, Старезний дуб і молоде багаття, м’язисті руки набивають люльку. На килимку – шаблюка та бандура, зелений штоф, чарчини та наїдки, І сиві очі дивляться безжурно, учинків людських найревніші свідки, Зіркаті очі, аж у роті терпне, слова, немов уловлені, повільні: «Мамаю, чи земля й направді мертва, чи притлумили трави божевільні? Чимдалі степом, тим вони страшніші, а де-не-де зросли коню по груди. Уже не стало спокою та тиші, шумлять і трави, і птахи, і люди. Пробач, я так безмежно запізнився, давно чекають нас, не можуть довше. Світ піднебесний, далебі, сказився, черва заворушилася у товщі, З колодязів уже несила пити, стихії переплуталися в г ерці. Усе, чого не можна не любити, спаплюжено й розміняно за безцінь. Рушаймо, тут задосить охорони, бо достобіса невеселих знаків, Щоб коні не лишилися голодні, овес увесь повиїдали в саквах. Я пам’ятаю всю твою зажуру, мовляв: «Наба