Срібнозілля

Какая-то иная жизнь – Нет, не мечтается, не снится, Врывается сквозь миражи, Как венценосная синица. И окликает, и дрожит, И сотрясает подоконник. Еще отрезок пережит, А я ни капельки не помню.

Занавеска. За нею – Марс. На амброзии луч настоян. Арфы ныне играют марш. Где-то ангелы ходят строем: Полудетский наивный раж, И уверенность – все под Богом. На тарелке куриный фарш Истекает невинным соком. Бог прекрасен, как никогда. Закипает уже вода. Закипело у окоема. Оком бури увенчан чай. Плачет сорванная печать, Словно дева у водоема.

викохуєш рум’янолицю одіж підв’язуєш зеленовусий нерв людиною по всесвітові ходиш а тінь розлога наче у дерев життя неперебірливе просте всихає тіло, дерево росте і відкидає на обличчя тіні усе скороминуще та пусте зникає у м’якому шелестінні Verbyna     

белой сирени  я избегаю с тех пор как ты уехал невыносимо мне и минуточку там где ею пахнет но с каждым годом словно нарочно вокруг резче сильнее белой сиренью пахнет чего ни коснусь где ни останусь хоть на единственный миг

Лящить крилата ранішня луна в передчутті небаченої днини. У храмині всередині зерна від цвірінчання набухають стіни. І мружиться на засклений балкон цинічний білозубий Рубікон, І тягне оксамитовий бурдон попід вікном прив’язана машина. А в задзеркаллі, біля корабля Парує нецілована земля. У чебреці закинутий шолом, А рукавиця, хата мурашина, Тонесеньке притримує гілля.

просторова зорекриниця декламує бінарний віршик сподівайся тобі насниться каламутно дедалі гірше як над перегорілим гаєм помаранчеве небо сяє і червона тріпоче тиша самовільна твоя в’язниця усередині дещо більша

Там, де світло проникає в сутінь, Слідом неземної борони Три сонети спутані пасуться – Золотий, буланий, вороний. Вітер, вітер, в постоли узутий, Коливає гриви й верболіз, Заплітає що було і буде В чотирнадцять довжелезних кіс. Ой, міцні ці лагідні тенета, Ой, змієхвилясті колії… Існування наше – три сонети, Та слова у кожного свої. 18.03.2013