Срібнозілля

АЗ Бенедикт надів валянки, потупав ногами, шоб зручно було, перевірив заслінку в печі, крихти хліба змахнув на підлогу — мишакам, вікно заткнув ганчірочкою, шоб не вихолодило, вийшов на ґанок і потягнув носом морозне чисте повітря. Ой, як гарно надворі! Нічна завірюха вщухла, сніг лежить білий та величавий, небо синіє, височенні глелі стоять — не поворухнуться. Тільки чорні зайці з верхівки на верхівку перепурхують. Бенедикт постояв, задерши русяву бороду, примружився, роздивляючись зайців. Збити б парочку — на нову шапку, так нема ж камінчика. І м’ясцем поласувать непогано було б. А то все мишаки та мишаки — вже й настогидли. А м’ясо того чорного зайця, якшо гарненько вимочить, та сім разів виварить, та на тиждень-другий на сонечко виставить, та попряжить у печі, — глядиш, і не отруйне. Звісно, як зайчиха попадеться. Бо зайця вари, не вари, — все одно. Колись того не знали, їли з голоду й зайців. А зараз вже дізналися: хто їх покуштує, — тому все життя у грудях хрип...

На роздоріжжі яблуня цвіла. Ішли прочани до Єрусалиму. Я ще білявенькому пілігриму Води й квітучу гілочку дала, А він мені - лампадку невгасиму… Сновидою пережидала зиму. На роздоріжжі яблуня цвіла, А я все на дорогу поглядала. Я їсти, пити, спати перестала, Неначе скоро я сама цвістиму... Приїхав. Панотець новий, із Риму. На церкву золотого подала. На третій рік, серед курного диму, Як поверталися з Єрусалиму, На роздоріжжі яблуня цвіла, Кривавим цвітом серце повила І яблука отруйливі вродила. Я їла… та померти не змогла. 25.08.2008

Мов келих чорного вина З легеньким присмаком полину, Я пригублю свою провину, Хильну аж до самого дна, І вже запаморочена, В твої обійми я приплину, Хмільна. Мов до грайливого вина, ПрипАду, притулюсь, прилину, На безкінечную хвилину До милих вуст, і де провина? - Хто зна... Чи десь пішла заплакана? Чи задрімала, нами Приспана? Чи не прокинеться? 14.07.2008 Публікація

Утомлений, ридаю, кличу смерть, Вже бачив, як старцює можновладство, І як гуде нікчемності бенкет, І віру поневолює багатство, Пиху, всю у ганебнім сухозлоті, А добродійність, цноту й благородство Разом з красою в ямі, у болоті, Мистецтво, більше схоже на юродство, І глупство, що напучує знання, І щирість, перехрещену в облуду, Добро, що його лихо поганя, Вже надивився, жалкувать не буду. Утомлений, пішов би й за хвилину, Та як же я любов саму покину? 08.03.2008 Verbyna

На березі – і лебеді, і крижні, Рокита, чорна, мов анахорет, Малює віттям по воді портрет, Штрихи наводить хитрі, дивовижні. Чорніють у воді глибокі стрижні, Ропуха крекче, мов отой скаред, І верби похилилися вперед І лічать до зими зосталі тижні. Нема ще ні альтанок, ані клумб, Ще не відкрив Америку Колумб, Ще не нудьгує крук на мавзолеї, Тут бігає відв’язаний Сірко, Поки бабуня здоять молоко, І козенята скачуть по алеї. 17.06.2008 (буріме) Дякую п.п. М. Фішбейну та М. Цибенку за рими та ідею. Публікація