Срібнозілля

викохуєш рум’янолицю одіж підв’язуєш зеленовусий нерв людиною по всесвітові ходиш а тінь розлога наче у дерев життя неперебірливе просте всихає тіло, дерево росте і відкидає на обличчя тіні усе скороминуще та пусте зникає у м’якому шелестінні Verbyna     

белой сирени  я избегаю с тех пор как ты уехал невыносимо мне и минуточку там где ею пахнет но с каждым годом словно нарочно вокруг резче сильнее белой сиренью пахнет чего ни коснусь где ни останусь хоть на единственный миг

Лящить крилата ранішня луна в передчутті небаченої днини. У храмині всередині зерна від цвірінчання набухають стіни. І мружиться на засклений балкон цинічний білозубий Рубікон, І тягне оксамитовий бурдон попід вікном прив’язана машина. А в задзеркаллі, біля корабля Парує нецілована земля. У чебреці закинутий шолом, А рукавиця, хата мурашина, Тонесеньке притримує гілля.

просторова зорекриниця декламує бінарний віршик сподівайся тобі насниться каламутно дедалі гірше як над перегорілим гаєм помаранчеве небо сяє і червона тріпоче тиша самовільна твоя в’язниця усередині дещо більша

Там, де світло проникає в сутінь, Слідом неземної борони Три сонети спутані пасуться – Золотий, буланий, вороний. Вітер, вітер, в постоли узутий, Коливає гриви й верболіз, Заплітає що було і буде В чотирнадцять довжелезних кіс. Ой, міцні ці лагідні тенета, Ой, змієхвилясті колії… Існування наше – три сонети, Та слова у кожного свої. 18.03.2013

Дивная ваза, полупрозрачный нефрит светло-зеленый. Солнечный зайчик на извороте горит, и затаенный, чудится мне среди грез тихий вопрос, тот, что в зеницах твоих воронёных. Если бы сразу… Видимо, был мой удел неблагосклонен. Невозвратимое я проглядел, проворонил. Пальцы мелькнули едва из рукава. О, поселиться бы мне в тех ладонях! Складки атласа перебирал, выбирал. Годы прочь улетели. Оставили свитки, потрёпанный веер, вазу и домик, вокруг – тихий бамбук. Чайку кормлю я из рук умилённо.

В степу, поміж високих бадилин, Безмісячної запашної ночі Чудовисько потрапило в полин, І тільки сльози зеленаві точить. Все, що йому відрадою було – Побило, ще й пообгризало трупи, Та знову давить, давить у чоло Драконові залізна шкаралупа. Отак і я, лише пускаю дим, Заледве озираюся спроквола, Не в силах розірвати, та піти З безвихідного запашного кола. Сичу та наполохано дрижу, Волочену торкаючи межу. 01.03.2013