Срібнозілля

Промінь шукає броду, степом луна тече. Хтось ковилою ходить, крила його з мечей. Ноги його у крові, груди його слабі. Стане на легковію, сяде у деревій. Круччя загидить плечі, крила накриє мла. Ані поворухнеться попіл його чола. Промінь перебиває, перетирає млу. Кров омиває квіти, тягнеться по стеблу. Згорбиться він, похилить сіре лице своє. А деревій неситий дихає й знову п’є. Круччя в імлі здається хмарою голосів. Леза запломеніють крапельками роси. Не поведе бровою, не розімкне вуста, Тільки булькоче в грудях темна цвіла вода. Раптом, опам’ятавшись, виструнчиться за мить, Не доведи зачути, як те крило дзвенить — І потяглася степом темна розлога тінь, А чорнорота зграя похапки навздогін. Знайдете в полі лезо — не вихваляйтесь ним. Скільки я їх знаходив, та і не я один. Змінюються народи, змінюються світи, Та все одно криваві у ковилі сліди. Промінь шукає броду, пташечка цвірінчить, І деревій рожевий у горизонт сичить.

всередині міжзоряне нутро неначе мегаполісові шати по цьому галактичному метро мале й велике має поспішати і де би не затримався, довкіл віднайдуться новіші дев’ять кіл і потягу посріблене цебро покличе знов у мандри вирушати

Какая-то иная жизнь – Нет, не мечтается, не снится, Врывается сквозь миражи, Как венценосная синица. И окликает, и дрожит, И сотрясает подоконник. Еще отрезок пережит, А я ни капельки не помню.

Занавеска. За нею – Марс. На амброзии луч настоян. Арфы ныне играют марш. Где-то ангелы ходят строем: Полудетский наивный раж, И уверенность – все под Богом. На тарелке куриный фарш Истекает невинным соком. Бог прекрасен, как никогда. Закипает уже вода. Закипело у окоема. Оком бури увенчан чай. Плачет сорванная печать, Словно дева у водоема.

викохуєш рум’янолицю одіж підв’язуєш зеленовусий нерв людиною по всесвітові ходиш а тінь розлога наче у дерев життя неперебірливе просте всихає тіло, дерево росте і відкидає на обличчя тіні усе скороминуще та пусте зникає у м’якому шелестінні Verbyna     

белой сирени  я избегаю с тех пор как ты уехал невыносимо мне и минуточку там где ею пахнет но с каждым годом словно нарочно вокруг резче сильнее белой сиренью пахнет чего ни коснусь где ни останусь хоть на единственный миг

Лящить крилата ранішня луна в передчутті небаченої днини. У храмині всередині зерна від цвірінчання набухають стіни. І мружиться на засклений балкон цинічний білозубий Рубікон, І тягне оксамитовий бурдон попід вікном прив’язана машина. А в задзеркаллі, біля корабля Парує нецілована земля. У чебреці закинутий шолом, А рукавиця, хата мурашина, Тонесеньке притримує гілля.