Срібнозілля

Відпусти цю мару, невгамовну облуду строкату, Бо не треба чекати, насправді не треба чекати, Рахувати зарубини та виглядати із хати, Уночі наслухати, чи хлюпне далеке весло. Вітер гонить рікою сміття на замулений берег, Поганенька запона дрижить на обшарпаних дверях. Як блищать на хрумкому, неначе скоринка, папері, Зловорожі краї, звідки човен старий принесло. Хай уже зазвичай, кожен рік нові гроші та воші, І нехай дітвора витріщається на перехожих, Не така уже й пустка, бо маємо дещо хороше, Сизим трунком на сонечку переливається скло. Кане осінь углиб, зазимує разом із плотвою. Широченні модрини вогненну ронятимуть хвою. Ані вранішнім сном, ані піною береговою Не повернеться він, моя мила замріяна скво.

тихого рассвета дивное кино р озовая Лета  плещет з а окном сотни поворотов тысячи запруд серые обрывки съежившись плывут п иру э т ы мыслей силуэты тел а на сердце словно ангел пролетел

Стоптана рілля, обгорілий стяг, Пагорби криві та убогі. У низовині робокінь стояв, Глиняно-корундові ноги. А у ніг його корчився козак, На кольчузі пластик подертий. Кулака здіймав і коню казав: “Чуєш, сатано! Дай померти”. А у небесах – череда видінь, І земні й міжзоряні мандри. Очі золоті мружив робокінь, Додавав у меморіз кадри. Вже й минувся біль, тільки звідусіль Каламутна падала мряка. Хлопець замерзав, і з останніх сил “Не дивись, – хрипів, – залізяко”. Заховав лице, та й уже закляк: Руки перекачані, білі. Робокінь стояв, у чолі маяк, Закодовані дзвенять хвилі. Озирнувся кінь: онде зореліт Хмарою над обрієм лине. На спині загув електромагніт, Тіло поперек сідла кинув. І побіг собі робот молодий, Копитами полум’я креше. Другий переліт, орденок один, Тільки вершник, звісно, не перший.

Промінь шукає броду, степом луна тече. Хтось ковилою ходить, крила його з мечей. Ноги його у крові, груди його слабі. Стане на легковію, сяде у деревій. Круччя загидить плечі, крила накриє мла. Ані поворухнеться попіл його чола. Промінь перебиває, перетирає млу. Кров омиває квіти, тягнеться по стеблу. Згорбиться він, похилить сіре лице своє. А деревій неситий дихає й знову п’є. Круччя в імлі здається хмарою голосів. Леза запломеніють крапельками роси. Не поведе бровою, не розімкне вуста, Тільки булькоче в грудях темна цвіла вода. Раптом, опам’ятавшись, виструнчиться за мить, Не доведи зачути, як те крило дзвенить — І потяглася степом темна розлога тінь, А чорнорота зграя похапки навздогін. Знайдете в полі лезо — не вихваляйтесь ним. Скільки я їх знаходив, та і не я один. Змінюються народи, змінюються світи, Та все одно криваві у ковилі сліди. Промінь шукає броду, пташечка цвірінчить, І деревій рожевий у горизонт сичить.

всередині міжзоряне нутро неначе мегаполісові шати по цьому галактичному метро мале й велике має поспішати і де би не затримався, довкіл віднайдуться новіші дев’ять кіл і потягу посріблене цебро покличе знов у мандри вирушати

Какая-то иная жизнь – Нет, не мечтается, не снится, Врывается сквозь миражи, Как венценосная синица. И окликает, и дрожит, И сотрясает подоконник. Еще отрезок пережит, А я ни капельки не помню.

Занавеска. За нею – Марс. На амброзии луч настоян. Арфы ныне играют марш. Где-то ангелы ходят строем: Полудетский наивный раж, И уверенность – все под Богом. На тарелке куриный фарш Истекает невинным соком. Бог прекрасен, как никогда. Закипает уже вода. Закипело у окоема. Оком бури увенчан чай. Плачет сорванная печать, Словно дева у водоема.