Срібнозілля

*** Сонце сходить криваве в небеснім окропі. Пріллю дихають нетрі, відсипаються гопі. Пан ще вдосвіта на Курукшетрі розтовкмачує Арджуні волю небес. Чуєш? Переплелися в тумані ратний клич, завивання ветали. Прокидайся ж бо, Лакшмі!.. Ба ні — Магакалі… Не дивися, мій чистий пелюстку — заіржавіло сріберне люстро. *** Як давно це було… Ніжки в яшмових візерунках, очі на пів-обличчя, пальці-лотоси пестять моє зморшкувате чоло… Як давно це було… Голосочок дзвінкий і лестивий: «Чуєш, Н а радо, ти такий гарний, як сивий… Та в прийдешнім житті вибирай собі тіло — палке, наче кремінь, берло жваве й могутнє та очі ясні. Обіцяєш мені?» Обіцяв. *** Вибрав. Досі мандрую полями, струнам віни підспівуючи до безтями. Тіло маю кремезне та чорнії очі, тільки душу — жіночу дарував мені пан… Отакий мій талан. Серце, серце! Чи це тобі непідсильная ноша? (Пані, люстро збрехало тобі, що Мохіні молодша). Серце, серце! Яка

Те яблуко, що з рук тендітних їв, Розбило скло, що маскувало сутнє, Роздерло — на минуле та майбутнє, На сонми нецілованих світів, І я, ковтнувши, охнув… і уздрів, Як погляда верба на свою вроду, Як оленятко п’є холодну воду, І коси — кучеряві, смоляні, І роси на смаглявому стегні. Та шелест межи віттям розлягався, І отоді я, Боже, налякався, Що то гемонське зашипіло жало, Що не вона те яблуко зірвала. Але утішився, Пресвітлий Отче, Коли зустрівся з поглядом її. Чого мені боятись? В неї очі Такі ж меткі й лукаві, як Твої. 12.04.2010

Початок тут : Коли світанок ледве заяснів на небі, раби взялися за весла та відвели лодію до окремого причалу для іномирян. Ні Ролвер, ні Велібус, ні Кершауль ще не прибули, і Тиссель чекав на них із нетерпінням. Минула година, і Велібус причалив свою лодію. Тиссель не хотів його бачити й залишився в каюті. Дещо пізніше поряд із Тисселем причалив Ролвер. Через вікно Тиссель побачив, як він зійшов на причал у своїй звичайній Пташці Гірського Озерця. Тут його зустрів чоловік у кошлатій жовтій масці Пустельного Тигра. Він заграв на ґомапарді формальне привітання та про щось повідав Ролверові.

Сакура, сакура! В легкой дымке мартовское небо, И лепески летят, и аромат вокруг. Любимый, это пахнет само небо! Пойдем, посмотрим! Тролейбус остановился прямо возле кучи полурастаявшей снежной каши. Альбина, выходя, осторожно ступила, чтобы не забрызгать пальто и направилась через базарчик, не особо спеша. Смеркалось. Альбина уже прошла мимо палаток с одеждой, как вдруг у самых ворот услышала щебетание соловья. Удивилась. Оглянулась. В конце торгового ряда примостился раскладной столик, освещенный белым люминесцентным фонарем. Подошла ближе. Столик был заставлен ящичками с кассетами, посредине - пузатый магнитофон и табличка "Природа и музыка". Соловей щебетал из небольших колонок. Симпатичный худощавый парень с аскетическим лицом и кудрями до плеч что-то записывал в блокнот и только кивнул Альбине, - выбирайте. На шее у него, поверх ворота стеганой курки, висели здоровенные наушники. Альбина нагнулась к кассетам. Чего здесь только не было! Классика, этно, электронная музыка