Срібнозілля

Когда нахлынет серая волна, И встрепенется бесово отродье, — Безвременье впадет в безвремена И пену всколыхнет на мелководье. И просолится внутрецо стиха, И снова грянет неизбежный полдень, И вечер будет мрачен, странноплотен, А ночь по преимуществу тиха. Безвремена, мой друг, безвремена Вновь просочились сквозь раёк плакатный, А сгинули, казалось, безвозвратно… Хворает палимпсестом седина. Опять на кухне спорить нам и ждать, Мечтать о силе, о всеобщем благе, Ни мочи не имея, ни отваги, С утра хотя бы что - то предпринять. Все снова обнулилось. Ну и пусть. Пускай кристаллизируется грусть В глазах, стихах и песнях под гитару... Наверно, мы еще совсем не стары, Коль на дворе опять безвремена.                                     28.02.2010

- Слиш, Міхалич, оддай паспорт. - Федя, я тобі казав "будуть гроші - буде паспорт", казав? - Казав. - Ну так шо ти хоч, Академіку? Міхалич зняв із вагів півмішка жерстяного лому, з гуркотом висипав на купу, швиргонув драного мішка на ваги. Кривуляючи між баштами гнутих люмінєвих каструль, іржавими залізяками та шеренгами старого, але ще цілого барахла на продаж, підійшов до столика, черконув пару цифірь у зошит. Повернувся, покосившись на згорбленого Федю, відлічив гроші, кинув на ваги поряд з мішком: - І жестянку більше не носи, нахера мені жестянка? Федя розстебнув ватника, нагнувся. Поморгуючи вицвілими очима з-під товстенних каламутних скелець, узяв мішка, згріб засмальцьовані купюри, побрів до виходу. Йшов додому, хрустячи по листопадовій ожеледі, місив кирзаками грязюку й думав: напитися б у жопу... Їсти майже не хотілося. Зайшов у продуктовий до Семенівни, купив хлібину, бичкі в томаті, чай, півкіло цукру та чикушку самогонки з-під прилавка. Віддаючи гроші, збрехав, що...

Я жив собі привольно І клопоту не знав, Але мені у вухо Чортяка нашептав. На битий шлях бурлацький, В тернову колію Я з хатнього порогу Прогнав Печаль свою. Зарюмсала, небога, Та як не дремене! Гукнула при воротях: "Згадаєш ти мене!" "Авжеж, авжеж, згадаю!" - Печалі відповів. І з Радістю на пару Три дні й три ночі пив. Надудлилися меді, Мов ті старі ченці, Що аж красунька Радість Змарніла на лиці. А зраночку шугнула У заметільну даль. "Шукатиму, - сказала - Сестру свою, Печаль". І стала в хаті пустка, І покосився тин. Без Радості й Печалі Лишився сам-один. Ой, насміхались люде У батьківськім краю: "Оно, іде той дурень, Що гнав печаль свою!" В четвер опісля посту, Як дощик перестав, В портовому борделі Я Радість відшукав. Три дні й три ночі пили, А як хліба зійшли, Ми з Радістю на пару На шуканки пішли. Шукаймо, доки знайдем Єдиную-одну, Шукатимемо в лісі, В будяччі, в полину, На лисині у чорта, У відьминім раю… Шукатиму й до скону Печаленьку свою...

Приснились стихи октябрьским тихим утром. Рядились стихи вопросами без ответов. А небо цвело опалом и перламутром. Мне снились стихи. В стихах колосилось лето, В стихах наливались амритою абрикосы. Проворные стрелки завязли на цифре восемь. Мне снились стихи. В стихах отзвенела осень. Подернулись инеем огненно-рыжие косы. И словно навек от наших скорбей улетая, Кричала "курлы" стихов перелетных стая. А тем, что остались - им всё бы камлать-боянить, Им всё бы шаманить, пока метель не задула. Гудели стихи, роились, спасались в дупла, А в дуплах янтарилась липовым медом память… Минула зима, и в трепетноликом марте Приснилась стихам скрипичная трель Вивальди, И яблонев цвет, рыбёшки в ручье соленом, И я - босиком и в платье как ночь зеленом. А скрипка взмывала в зенит, где стрижи суетились. Пошаливал мятный ветер в хмельной лазури. Стихи встрепенулись, тихонько сквозь сон вздохнули - И вдруг камнеломками сквозь валуны пробились. А где-то за речкою поезд рубил километры. И думала ...

Коли в душі палахкотить стерня, Сідає Смерть на п’яного коня І давши шпори, гримне на пів-степу — І тільки закуриться порохня. Допоки пригасає світло дня, Процокотить по бруківчатім розі І стане на щербатому порозі, І підморгне, лукаве змієня. Душі, яка проциндрила усе, Живу та мертву воду піднесе. 12.11.2009

Серед літепла, Серед просині, Я приносила Треби осені. За коржа та мед Бурштиновий Намолила сни Вишивані. Полотняні сни, Конопляні. Шовком вогняним Гаптовані. Вишиваний цвіт, Вишиваний край, Вишиваний світ, Вишиваний рай. А ріка тече Під кригою. Спить і снить ріка Відлигою... Личко навесні Вмиватиму, Вишивані сни Змиватиму. 07.11.2009

Вот и все, мой славный, верный рыцарь, Жизнь твоя вне всяческих похвал. Ты на всех лукавых женских лицах Лишь мою улыбку узнавал И метался по полям в тревоге, Сумеречных мыслей не тая… Помнишь ту цыганку на дороге? Ах, Алонсо! То была не я. А когда бальзамом Фьерабраса На дублон перемарал белья — Помнишь прачку в дровяном сарае? Ах, Алонсо! То была не я. Мельницы распластывали крылья, Словно демоны из небытья… Помнишь ли монашку из приюта? Ах, Алонсо! То была не я. Я ждала, что так или иначе Ты вернешься в свой убогий дом Вместе с рыжим Санчо… Помнишь Санчо? Ах, Алонсо, я ведь не о том. Доблестными хвастались боями! (Коль мужчина, —  значит и бахвал…) Рыцарскими заняты делами! (Ты —  искал, а Санчо —  убегал...) Сколько лет прошло! Я не жалею Ни о чем… Ну, кроме одного: Жаль, что Санчо тоже не услышит… А сынок, пузанчик — весь в него.                        ...