Срібнозілля

Стоптана рілля, обгорілий стяг, Пагорби криві та убогі. У низовині робокінь стояв, Глиняно-корундові ноги. А у ніг його корчився козак, На кольчузі пластик подертий. Кулака здіймав і коню казав: “Чуєш, сатано! Дай померти”. А у небесах – череда видінь, І земні й міжзоряні мандри. Очі золоті мружив робокінь, Додавав у меморіз кадри. Вже й минувся біль, тільки звідусіль Каламутна падала мряка. Хлопець замерзав, і з останніх сил “Не дивись, – хрипів, – залізяко”. Заховав лице, та й уже закляк: Руки перекачані, білі. Робокінь стояв, у чолі маяк, Закодовані дзвенять хвилі. Озирнувся кінь: онде зореліт Хмарою над обрієм лине. На спині загув електромагніт, Тіло поперек сідла кинув. І побіг собі робот молодий, Копитами полум’я креше. Другий переліт, орденок один, Тільки вершник, звісно, не перший.

Промінь шукає броду, степом луна тече. Хтось ковилою ходить, крила його з мечей. Ноги його у крові, груди його слабі. Стане на легковію, сяде у деревій. Круччя загидить плечі, крила накриє мла. Ані поворухнеться попіл його чола. Промінь перебиває, перетирає млу. Кров омиває квіти, тягнеться по стеблу. Згорбиться він, похилить сіре лице своє. А деревій неситий дихає й знову п’є. Круччя в імлі здається хмарою голосів. Леза запломеніють крапельками роси. Не поведе бровою, не розімкне вуста, Тільки булькоче в грудях темна цвіла вода. Раптом, опам’ятавшись, виструнчиться за мить, Не доведи зачути, як те крило дзвенить — І потяглася степом темна розлога тінь, А чорнорота зграя похапки навздогін. Знайдете в полі лезо — не вихваляйтесь ним. Скільки я їх знаходив, та і не я один. Змінюються народи, змінюються світи, Та все одно криваві у ковилі сліди. Промінь шукає броду, пташечка цвірінчить, І деревій рожевий у горизонт сичить.

всередині міжзоряне нутро неначе мегаполісові шати по цьому галактичному метро мале й велике має поспішати і де би не затримався, довкіл віднайдуться новіші дев’ять кіл і потягу посріблене цебро покличе знов у мандри вирушати

Какая-то иная жизнь – Нет, не мечтается, не снится, Врывается сквозь миражи, Как венценосная синица. И окликает, и дрожит, И сотрясает подоконник. Еще отрезок пережит, А я ни капельки не помню.

Занавеска. За нею – Марс. На амброзии луч настоян. Арфы ныне играют марш. Где-то ангелы ходят строем: Полудетский наивный раж, И уверенность – все под Богом. На тарелке куриный фарш Истекает невинным соком. Бог прекрасен, как никогда. Закипает уже вода. Закипело у окоема. Оком бури увенчан чай. Плачет сорванная печать, Словно дева у водоема.

викохуєш рум’янолицю одіж підв’язуєш зеленовусий нерв людиною по всесвітові ходиш а тінь розлога наче у дерев життя неперебірливе просте всихає тіло, дерево росте і відкидає на обличчя тіні усе скороминуще та пусте зникає у м’якому шелестінні Verbyna     

белой сирени  я избегаю с тех пор как ты уехал невыносимо мне и минуточку там где ею пахнет но с каждым годом словно нарочно вокруг резче сильнее белой сиренью пахнет чего ни коснусь где ни останусь хоть на единственный миг