Срібнозілля

Сновигає вітер сліпм a , Продирається через ліс . Не зима іще, не зима, То шерехотить падолист. То гуде небесна блакить, Наче кришталева діра. То Адаму знову болить Червонястий слід од ребра. Буркотить зневірена кров, Лавою по серденьку йде. Десь оте чорняве ребро Сьорбає гаряче лате, Точить баляндраси з Ліліт, Кидає смартфон, як на зло. «Ви казали – переболить, А воно лиш переросло. Не мені, казали, рішать, Чи гіркий всередині плід, Перебісяться, прибіжать, Не мине і тисяча літ. Та отой прокурений Рай Уночі неначе тюрма! Ви казали: «Хоч? вибирай!» В мене стільки ребер нема. Вже одним колись заплатив, Хто би нагадав, через шо? Ви казали – мушу піти, Я ж оце зібрався й пішов.» Куряву в обличчя мете, Лізе під холошу осот, А до того, чуєш, лате Кілометрів, мабуть, п’ятсот. Мандрівник лежить поміж трав, А кругом на тисячі літ – Осінь, благодатна пора Гордої рудої Ліліт. Промінь золотить де-не-...

Либонь, я хворий: на душі туман, Обридло все, і люди й баляндраси, І королівські маряться алмази, Скривавлений широкий ятаган. Ввижається (бігме, це не обман), Розкосий предок мій, татарин ласий, Нещадний гун ... я віянням зарази Охоплений крізь віковий дурман. Мовчу, томлюся, відступають стіни - Ген, океан у клоччі білопіннім, Залито сонцем західним граніт, І місто з голубими куполами, З квітучими жасмінними садками, Ми билися... Я вбитий, навідліт. Оригінал

Після сонячного дощу Крапелини блищать на брилах. Через соняшники лечу, Осідає пилок на крилах. Підсихають сліди сльоти, Крізь баюри тече стежина. Безбережжям тим золотим Не одна пурхотить пташина. Чи назустріч мені, чи ні, Чи моїм перейметься болем? Та пусте… бо ми всі вві сні Летимо золотавим полем.

солодко жадати несвого а насправді скільки не таї ти мені нагадуєш його я тобі нагадую її скніємо в передчутті біди та щоразу припадаєм ниць до несупокійної води вглибині пульсуючих зіниць де блискоче на мулкому дні злото нещасливого карго я тобі нагадую її ти мені нагадуєш його і немає жодної вини в цій самонавіяній красі ми й насправді нібито вони тільки трохи інші голоси

течуть питання з порваної низки волаю до вогненної гори вести уже ілюзію за ніздрі чи хай іще пасеться до пори чи може не позбудуся облуди аж поки не зведуся нанівець чи то голодний пазур коле груди чи то нетерпеливий корінець чи спрямували образи й образи  на мене безліч воскових облич течуть питання тільки обмаль часу бо маю часу доки ще не ніч допоки ще не спохмурнішав промінь не заховалися іржа і лжа допоки чітко споглядаю пломінь у дзеркалі свяченого ножа

Зачудоване мимоволі, Серце тріпотить недарма – Чорним переораним полем Знову проминула зима. Майорять небесні сувої У передквітневому сні… Тільки ясени в одностроях Не прокинуться навесні.

Непогода вирувала зранку , Нудився під зливою Дніпро. Ти перечепилася об ямку На пероні сірого метро. Я тебе притримав попідруки     І повів крізь гомінку юрму. Ти м’яким відсторонилась рухом,    Помахала весело йому. Він уже попереду маячив, Замалим не біг крізь турнікет. Я його обличчя не побачив, А лише трояндовий букет. Я ішов і тихо посміхався. Вийшли ви удвох, і аж тоді Налякався, чи не поламався Мій букет, що ніс я не тобі. А вагони двиготять поволі, Клубочиться за Дніпром гроза. Ранком я везу дітей до школи, А з роботи чимчикую сам. Сморідним тунелем свище протяг І вагони напхані битком. Я чекаю на останній потяг, Притискаю ямку каблуком.