Рве шати на собі несамовита Осінь
Рве шати на собі несамовита Осінь,
Крізь пальці темна кров мереживо плете,
А коник вороний лазурним оком косить,
А вітер небом носить пір’я золоте.
Чом квилиш, Осене, золотокоса панно?
Бо чуєш, що Зима вже нишпорить кругом?
Мчить лісом вороний старого шарабана,
А я все цьвохи-цьвох пекучим батогом.
Вже Осінь розмела багряно-жовті шати,
І де понесло їх? Сама не знає, де.
Те, що навік пішло — не нам його шукати,
Але воно було не те, не те, не те!
У ніч, у глибочінь, у місяць наче в прірву!
Шаліє вороний і леденіє кров.
Вже осьде небокрай. Лети, шовковогривий,
Хай зорі задзвенять від цокоту підков...
Над лісом пелена та зоряна долина.
Над річкою туман їсть очі, наче дим.
Сорочку розірву й до Осені прилину —
Хай пір’я золоте мішається з моїм.
Коментарі
Дописати коментар