Старосвітське

1

Тато були заможні, дука на три села.
Я у них наче квіточка викохана цвіла.
Брат набагато старший, мріяв про Чортомлик*,
на ієрея вчився, та все одно утік
до запорожців писарем, вдача своє бере.
Тато його привезли, взяли другим паламарем.
Пасіка, жінка, хата, іконостас, воли…
Так ми, старі й молодші, в злагоді і жили.
Виросла я, стала дівка. Взимку перед Різдвом
вивезли ми на ярмарок бричку всього-всього.
Спродалися не дуже, всі бережуть п’ятак,
містове подорожчало, хто ж знав, що буде так.
Мати пішли скуплятися, хлопці хильнуть винця.
Ярмарок аж гуде, а в мене жодного покупця,
тільки оно циганка перебирає крам:
сива, одначе гарна, хоч і на лобі шрам.
Коситься на коралики, але ж я стережу.
Вибрала кращу хустку: «Дай-но поворожу!»
А мені, чуєш, лячно з нею самій-одній.
Як вона зарегочеться, ще й підморгне мені:
«Кралечко, підготовлюй скриню та дукачі!
Доля твоя кучерява, з гадюкою на плечі».


2

Вже одспівали весну, розпочали жнива.
Я уже й позабулася, теж мені – циганва.
Та одійшли морози, і березіль настав:
скільки мене не сватали, батько не віддавав.
Аж на П’ятидесятницю із братовою ми
прали на греблі прядиво, ковдри та килими,
і прибігає наймичка, мечеться наче ртуть,
каже, сусідські хлопці зайду якогось б’ють.
Сватать мене надумався, з дідом прийшов дурним,
кучері – все багатство... Тьохнуло серце: «Він!»
Бігла як навіжена, вітер у спину дув.
Бачу, біля колодязя миє собі губу.
Кров на сорочці, зелень, боки усі в землі.
Дідо сидить під липою, крає пом’ятий хліб.
Зайді подала хусточку, погляд лишень одвів,
знітився, наче дівчина. В драному рукаві
пляма родима, звивиста, стелеться мов змія,
в серце мене ужалила, затріпотіла я:
очі його як голуби, щоки як оксамит…
Мати мене замкнули в хижці біля воріт,
і все одно я збігла, потайки, уночі,
наздоганяти долю, що з гадюкою на плечі.


3

Скільки народу бродить, скільки доріг веде.
Снився весь час мені, сумний, бідкався «Де ти, де?»
Плачу я, притуляюся. Він мене пригорне…
Я до людей наймалася, поки зима мине,
поки земля прогріється, перецвітуть жита.
(Хто ж то мої коралі викупить у жида?)
Поки я розпитала мандрівників усіх,
Десь забрели два роки, мабуть пішли по сіль.
Степ, у степу озерце, річечка та курай.
Як я туди дісталася, краще і не питай.
Хата, давно не білена, яблуня шелестить,
і цуценя рябеньке біля порогу спить.
Стукаю, і на серце нишком кладу хреста.
Двері, та другі двері, штурх! відчиняю – там
жінка худа, розпатлана, пазуха у борщі,
а на руках маляточко з гадюкою на плечі.


4

«Хто там?» – знайомий голос, і над бровою шрам:
«Кралечко, боже-боже, як ти сюди прийшла?»
Світ мені замакітрився, сіла біля вікна.
Гострі циганські очі, справді-таки вона!
«Хто це?» – їй молодиця тихо, з-під рукава.
«Родичка» – баба каже, – «їсти уже давай».
Заскреготіли двері, блиснуло промінцем.
Хмурий зайшов до хати, хмуро умив лице,
сів на покутті, хмурий, не розмикає вуст.
Я теж ні пари з рота, тільки ото дивлюсь.
Жінка, борщу насипавши, каже лишень мені:
«Він тебе не почує, зроду глухонімий».
Навіть не посміхнувся, хліб і ніж беручи,
милий мій, кучерявий мій, з гадюкою на плечі.


5

Біля озерця хутір, стежкою навпростець.
Гуси, корови, коні, дві череди овець.
Стільки багатства, мабуть, і в батечка не було.
Наймитів пів-обійстя, чисте тобі село.
Мусила винайматися. Діжа, веретено.
Де мені їсти-пити – стало усе одно.
Був там сусіда, сербин, сто десятин землі.
Часто мені приносив рибу, перепелів,
ще й молоду вишнівочку, наче узварчик п’єш.
А восени посватав. Згодилася, авжеж.
Гарний-бо і веселий, хата як у людей.
Все було як заведено, та не було дітей.
Ввечері він – до кума, хата мені нудна,
вийду, на призьбі сяду, взимку біля вікна,
та й задивлюся, що ж там під видноколом є.
Онде зміюка-річка в озері воду п’є,
онде бредуть тополі. Хатки, мов баранці,
степом собі пасуться… Кішечка по нозі
пише вологим носиком, дряпається, маля.
Вітер стрибне долиною, затріпотить гілля.
Несупокійна крівця стукається до скронь,
бо вдалині у шибці вже мерехтить вогонь.
Хоч і не чую, знаю – то не свіча тріщить,
там розжаріле пекло, стовп вогняний сичить.
Там дзеленчать лещатами, молотом гатячи,
крешуть залізо руки, що з гадюкою на плечі.


6

Бачила ту задрипанку в церкві, ще й не саму.
Як я її зненавиділа! Не розберу, чому.
Чи не така розмова, чи не така хода.
Може й за те що, чуєш, хустка на ній ота,
що на базарі баба видурила тоді.
(Боже, чи є на світі ліки моїй біді?)
Якось на Благовіщення вигляділа зорю:
снилося, що заходжу, і в головах стою.
Сплять вони проти місяця, цвіт за вікном дрижить,
прямо на підвіконні сточений ніж лежить.
Вже я і зуби сціпила, лезо підносячи,
та зашипіла з-під рядна гадюка, що на плечі.


7

Їздила до Почаєва. Каялася, егеж.
Подарувала хрестика їй, і синочку теж.
Все було наче добре. А на четвертий рік
збігла вона з дитиною, з ними й мій чоловік.
Поки занесла попаді наткане полотно,
взяв мою чорну свиту, з ліжка забрав рядно,
повиїдав з полумиска давнішні голубці,
сало, мішечок солі, гроші забрав усі.
Я тоді анічого з хати не узяла,
позамикала двері та навпростець пішла.
Може і проминула б, вислизнула в пітьму,
та заскавчав рябий собачка. Лише тому,
мимо йдучи, тихенько зиркнула у вікно –
і до дверей... Не смійся, бо несмішне воно.
Баба на печі стогне, в грудях її болить.
Порожньо у коморі, порожньо на столі,
тільки почата пляшка, друга вже під столом.
І моє щастя – п’яний, як його розвезло!
В хаті гуляє дюдя, осінь же, глупа ніч.
Повитирала багна і затопила піч.
У напівсні варнякав, згодом і перестав,
потім поклав тихенько руку мені на стан.
Баба в подушку плакала, хлипала уночі,
корчилася при місяці гадюка їй на плечі.


8

Так і вікує жінка: з купелі у постіль.
Де превелике щастя, там превеликий біль.
І все одно всіляку муку перенесе.
Скільки би не боліло, переболить – і все,
і вже потому щастя. Справжнє, як у людей:
ось воно хоче циці, ось уже вперше йде,
ось його підкидають, лагідно беручи,
батькові теплі руки з гадюкою на плечі.


9

Хтось мене тягне в хату, за рукава трясе.
Вже догоряє кузня, вітер золу несе.
Суне хмариння чорне, тільки нема дощу.
Хто це, хто це голосить? Боже, то я кричу.
Люди подвір’ям бігають з палицями, добром.
Хтось мені видер з пальців вищерблене відро.
Баба на призьбі скиглить, коси собі дере…
Що там насправді сталося – біс його розбере,
бо й дотепер відмовчується бабина вся рідня.
Може, мурзі погано перекував коня?
Бідкалася іконі, бо у душі кричить.
Вислизнула у полум’я гадюка, що на плечі.


10

Ось уже і Пилипівка. В озері лід застиг.
Піч уночі співає, наче той монастир.
Вранці скрипить колодязь, сажа тече з даху.
Щось там рябко кудлатий порпається в снігу.
Білим-пребілим степом вкрило себе зерно,
спить воно, і напевне житиме все одно.
Стало мені боліти справа, скиглячи, ниючи,
наче пручається душа гадюкою на плечі.


11

Вогничок у лампаді вирівнявся, прочах.
Снився мені, веселий, і все одно мовчав.
Бджоли гули у вишнях, понад рікою мла.
Баба насилу вийшла, на пелюстки лягла.
Всю її душу виїла, висмоктала зима.
Дихала баба, дихала, наче пила туман,
наче не навтішалася зіллячком прегустим.
Я все одно не втерпіла, боже мене прости,
слово затріпотіло, випурхнуло з губи:
«Ви йому наказали, він мене не любив!
Нащо?!»… Тонка сльозина зморшкою потекла:
«Я така сама, доню, викапана була.
Пан усміхнувся й каже: «Кралечко, підійди!»
В люстрі себе побачила – точно оце як ти.
Через те я й сміялася, серце, ворожучи.
Тільки у нас усі в роду... з гадюкою… на плечі».
Я їй закрила очі. Бджоли собі гули.
Люди зайшли до двору. Люди собі пішли.


12

Снилося перехрестя, дощик, старі хатки,
і з абрикоси дикої сипляться крапельки
прямо мені на коси, на дукачі, на вид.
Передощило зранку, а вже передобід
брат, наче ясне сонце, вигулькнув у дворі.
Мати давно померли. Батько в монастирі.
Братова третє носить, двоє дівчат ростуть.
«Їдьмо додому, сестро, бо неспокійно тут.
В Києві по іконах миро тече руде.
Князь довгорукий, чула, на Перекоп іде»*
… І не лягала спати. Челюсті замела,
вимісила хлібину, на черені спекла,
і упустила прямо з печі, та й у діжу.
(Боже, якщо примариться – що я йому скажу?)
Брат запрягає волики, в будці гарчить рябко.
Видоїла корову, винесла молоко.
Кури в новенькій клітці чистять собі перо.
Півень висить зарізаний, в ямку стікає кров.
Чиста вода у діжечці, чиста, але гірка.
Щойно пішла сусідка з кринкою молока.
Скриня кричить до бога, в серці гаряча ость.
Що це? Моє намисто… Звідки воно взялось?
Мало не нарядилася. Витерла об сукно,
та й заховала в сорочки. Вже не моє воно:
онде на печі ніжиться, носиком сопучи,
доленька кучерявенька з гадюкою на плечі.



2014


-----------------------------------

* Чортомлик – Чортомлицька, т. зв. Стара Січ, на однойменному острові Дніпра (1652-1709)
** Під час Російсько-турецької війни, у травні-червні 1771 року генерал-аншеф князь В. М. Долгоруков захопив Перекоп і Крим, за що отримав від Єкатерини ІІ орден Св. Георгія І класу.