Де заметільниця снує

Де заметільниця снує

Вербовими гілками,

Упало серденько моє

На моховитий камінь.

Скотилося, та й проросло

Вербину та каміння,

І за собою потягло

Невидиме коріння.

Покинуло зотлілий прах,

Пішло мов полетіло.

Затріпотіло на вітрах

Нове тужаве тіло.

Завіялося отуди,

Де уночі не спиться,

Де біля тихої води

Червона черепиця.

Гуляю вулицями, вже

Ніщо не непокоїть.

Вербину камінь стереже,

Вербина камінь поїть.

Чи я одна, чи троє нас,

Вже далебі не значить,

І хто з нас голосок подасть,

Ніхто не передбачить.

Чи троє нас, чи я одна –

Єдині ми, єдині,

Бо повернулася весна,

І вже у серцевині
горіховій,

На гілочці,

На полі,

Видноколі

Летить

за мною назирці

Зеленоока доля.

Стріпнула сизими крильми

І пурхнула на руки...

Завіялися між людьми

І діти, і онуки.

Та зачувається щомить

при тріпотливій свічці,

Як вербовиння шамотить

На каменистій річці.