Село як село

                                 п. Олегові Королю, з подякою.


Все село як село: лан, господа, сварки, дірки,
Молоді та старі не вміщаються на причілку.
А тому нечупарі аби корівки й дівки,
Молоко, пасовисько, вареники та сопілка.

Хіба можна пастухувати без батога?
Без копієчки в руку, за пундики й чорні брови?
Жебонить на сопілці, обідає, ловить ґав.
Молодиці самі виганяють йому корови

Аж на белебень, чуєш, в намистах і дукачах,
У нових вишиванках, святковіше ніж до церкви.
Щось таке шельмувате ясніло в його очах,
Як подивиться скоса – неначе з кістками зжер би.

Світанкова роса не протряхне на мураві,
Пихкотять немовлята в тепленькому сповиточку,
А виходиш до вітру – оно, хорошулі дві
Понесли йому голубці та нову сорочку,

Ще й бува крашанки, ще й наливочку з бузини.
Позбиратимуть курям фарбовану шкаралупу.
Нам урвався терпець, зговорилися й восени,
Поки він десь тинявся, спалили йому халупу.

Полихало – страшне. Розлягався собачий ґвалт.
Ми жінок і корів ледве втримали у обійстях.
Він у тій халабуді ніколи й не ночував.
Полетіло за ним до діброви злотаве листя.

Боїмося ще й досі, не ходимо по гриби.
Печериці в садочку, навіщо кудись ходити.
Тільки наше село, мовби хтось йому поробив,
Незабаром заходилось наче не в себе пити.

Стали жлуктити все, чим погребує і свиня.
Проливається чарка крізь рученьки загрубілі.
Подурілі корови брикаються вже щодня,
Бо охляли, все менше й менше дають набілу.

Скоро й петлі зі скрині шинкарочці віднесем.
І на біса триндіти, що бозя усеньке бачить.
Будем різать, авжеж, бо поспродували усе.
Вечорами в сараях жінки та корови плачуть.

І не можна до лісу, там урвиська, там пастки.
Пан посесор у тому лісі пропав, сердега.
З-під обдертої стріхи завіялися пташки,
І сама лише, непозбувна, бринить бентега.

І не легшає, чуєш, та всякий би знавіснів.
Молодиці з коровами туляться край дороги.
А в блаженному лісі щоднини мов навесні,
Бо і досі ним чимчикують смагляві ноги.