Срібнозілля

Молодика сріблясте стремено, Що коване на душу легконогу, Постукало в зачинене вікно, Покликало в намріяну дорогу, Де пахне у чорнильних небесах Архангельських медяників кориця, Де райський комин попелом димиться, Що сріблом осідає на висках. Вже облетів акацієвий цвіт, І липня сподіваємось, як дива. Молодика скорішає політ, — Зелені очі, лазурова грива. А Древо знемагає від плодів, Пустельники сміються смаглолиці... До раю близько, наче до криниці, Аби лиш хто дістатися хотів. Ген! райська брама заросла гіллям, Шумить навколо смерековий ліс. Там чортенятко разом з янголям Катає у візку вогняний лис. Імлиться під колесами внизу Злотава невсипуща павутина, Неначе купина неопалима Гримучу перекочує росу. Дзвенять підкови, стелеться дорога, Тріпоче хоруговка-дивина. Аж раптом стала грива лазурова Біліша, ніж груднева сивина — То з Яві в Нав’ю нескінченну даль Прекраснотіла зірка полетіла — І море личко заспане відкрило Та Божу віддзеркалило печаль. І ту печаль поніс МісяцеБуг, — А Буг і Б...

На лоні вод стоїть Шильон, А в підземеллі сім колон, Порослі мохами століть... I Весною 1920 року, а саме в березні, саме 22 числа, —  дамо ці жертви точності, щоб заплатити за вхід у лоно присяжних документалістів, без чого допитливий читач нашого часу напевне розпитуватиме в редакціях —  я вийшов на ринок. Я вийшов на ринок 22 березня та, повторюю, 1920 року. То був Сінний ринок. Але я не можу зазначити, на якому розі стояв, а також не пам’ятаю, що того дня писали в газетах. Я не стояв на розі, бо ходив туди-сюди по бруківці біля зруйнованого корпусу ринку. Я продавав кілька книг — останнє, що мав. Холоднеча та мокрий сніг, що сипав над головами юрби вдалині хмарами білих іскор, надавали навколишньому огидного вигляду. Втома та мерзлякуватість світилися на всіх обличчях. Мені не щастило. Я тинявся вже більше двох годин, зустрівши лише трьох людей, які спитали, що я хочу за свої книги, та й ті завважили ціну п’яти фунтів хліба непомірно високою. Тим ча...

                                 И терпкий привкус века декаданса                                 Вплетается в эпоху "...бене мать! "                                                               (Е. Голодрига) Сурова ты, эпоха Бенемать И все твои творения суровы. Твои шаги чеканно стопудовы, А за тобой — антихристова рать. Ты не ушла, эпоха Бенемать, Лишь новые придумала оковы. В суровую эпоху Бенемать Суровы слово, подпись и печать, Здесь истины студёны и горьки, Здесь веет дух узорчато-ковровый. Суровы здесь вожди и острословы — Как плети, как бездарные стихи. В суровую эпоху Бенемать Где матереют даже крысоловы, Раздумья выспренны и бестолковы, А руки так нек...

Рве шати на собі несамовита Осінь, Крізь пальці темна кров мереживо плете, А коник вороний лазурним оком косить, А вітер небом носить пір’я золоте. Чом квилиш, Осене, золотокоса панно? Бо чуєш, що Зима вже нишпорить кругом? Мчить лісом вороний старого шарабана, А я все цьвохи-цьвох пекучим батогом. Вже Осінь розмела багряно-жовті шати, І де понесло їх? Сама не знає, де. Те, що навік пішло — не нам його шукати, Але воно було не те, не те, не те! У ніч, у глибочінь, у місяць наче в прірву! Шаліє вороний і леденіє кров. Вже осьде небокрай. Лети, шовковогривий, Хай зорі задзвенять від цокоту підков... Над лісом пелена та зоряна долина. Над річкою туман їсть очі, наче дим. Сорочку розірву й до Осені прилину — Хай пір’я золоте мішається з моїм.                                     13.10.2010

Місяця вовче око Зринуло, одиноке, З - під лісових долонь. Сонце у плавнях тоне. В жилах уже холоне Млосний жаский вогонь. Привиди на узліссі — Хоч би не загубитись В їх осяйній юрмі. Кволі аж до знемоги,     Пращури клишоногі Кланяються мені. Посмішки в них рум’яні — Чи повпивались п’яні Чорним терпким вином? Час наче збувся плину. Солодко тхне полином І лісовим багном. Солодко, як ніколи. То не краплини болю, То — полинова падь. Смеркло на переліссі… Краще не ворушися, Поки тебе з’їдять.                 16.06.2010

Сапала Смерть капусту на городі — Прикрив мене лелеченько, добродій. Ловила Смерть у річці пічкуру, — Я вислизнув із верші, та й чкурнув. Та чатував на Смерть між трьох доріг, — Хотів топитися в очах твоїх. Я на город, а на городі — пустка, Наквасила вже Смерть собі капусти. На річку я — там тиша спозарання,  Вже насушила Смерть собі тарані. Утік я на війну від злої долі, — Там Смерть коня пасе на мертвім полі. Десятий рік весною промине — Тікає Смерть, побачивши мене. 14.05.2010

*** Сонце сходить криваве в небеснім окропі. Пріллю дихають нетрі, відсипаються гопі. Пан ще вдосвіта на Курукшетрі розтовкмачує Арджуні волю небес. Чуєш? Переплелися в тумані ратний клич, завивання ветали. Прокидайся ж бо, Лакшмі!.. Ба ні — Магакалі… Не дивися, мій чистий пелюстку — заіржавіло сріберне люстро. *** Як давно це було… Ніжки в яшмових візерунках, очі на пів-обличчя, пальці-лотоси пестять моє зморшкувате чоло… Як давно це було… Голосочок дзвінкий і лестивий: «Чуєш, Н а радо, ти такий гарний, як сивий… Та в прийдешнім житті вибирай собі тіло — палке, наче кремінь, берло жваве й могутнє та очі ясні. Обіцяєш мені?» Обіцяв. *** Вибрав. Досі мандрую полями, струнам віни підспівуючи до безтями. Тіло маю кремезне та чорнії очі, тільки душу — жіночу дарував мені пан… Отакий мій талан. Серце, серце! Чи це тобі непідсильная ноша? (Пані, люстро збрехало тобі, що Мохіні молодша). Серце, серце! Яка...