Срібнозілля

Притуманені сливи та яблука – ось вони – На соломі лежать у іскринках роси. Пахнуть медом і вересом сяйної осені І риплять, навантажені, шляхом вози. Холодком задимілися трави розтріпані, Де з городів повзуть крізь плоти гарбузи, Шамотить на стерні листовиння осипане І риплять, навантажені, шляхом вози. Отяжіла, здається, землиця за вересень Подобріла, затихла в осінній красі. Їй людина з дитинства до скону довір'я все Віддала, і турботи, і клопоти всі. І вона обдарила плодами багатими Працелюбні долоні щасливих людей. Горобини горять над хатами ошатними. Стиглий вересень з медом і хлібом іде. Сергій Граховський ------------------------------------------------- Верасень І туманныя слівы і яблыкі — вось яны — На саломе ляжаць у іскрынках расы, Пахнуць мёдам і верасам сонечнай восені, I рыпяць па дорогах цяжкія вазы. Халадком задыміліся травы збуялыя. 3 агародаў паўзуць праз платы гарбузы, Шамаціць на іржэўніку лісце апалае, І рыпяць па дорогах цяжкія...

1 Тато були заможні, дука на три села. Я у них наче квіточка викохана цвіла. Брат набагато старший, мріяв про Чортомлик*, на ієрея вчився, та все одно утік до запорожців писарем, вдача своє бере. Тато його привезли, взяли другим паламарем. Пасіка, жінка, хата, іконостас, воли… Так ми, старі й молодші, в злагоді і жили. Виросла я, стала дівка. Взимку перед Різдвом вивезли ми на ярмарок бричку всього-всього. Спродалися не дуже, всі бережуть п’ятак, містове подорожчало, хто ж знав, що буде так. Мати пішли скуплятися, хлопці хильнуть винця. Ярмарок аж гуде, а в мене жодного покупця, тільки оно циганка перебирає крам: сива, одначе гарна, хоч і на лобі шрам. Коситься на коралики, але ж я стережу. Вибрала кращу хустку: «Дай-но поворожу!» А мені, чуєш, лячно з нею самій-одній. Як вона зарегочеться, ще й підморгне мені: «Кралечко, підготовлюй скриню та дукачі! Доля твоя кучерява, з гадюкою на плечі». 2 Вже одспівали весну, розпочали жнива. Я уже й позабулася, теж ...

Біля п’янкої межі, біля п’янкої межі Тепло, вже тепло мені, літепліше на душі. А хуртовина мете, а тополиння бреде, І закосичена смерть треться мені до грудей. В неї вуста крижані, очі – болотні вогні. Тепло вже, тепло, кажу, не посміхайся мені. Хай налітає згори білий заметистий рій, Чуєш, я іншу люблю, руки свої забери! Впало на синяве дно висріблене стремено, Зранює груди, але тепло мені все одно. Довге неспання нічне, та чатовий не засне, В серці пильнує вогонь, і порятує мене. Грім! пелену розпластав, скреснув засніжений став. Тепло, як тепло мені!.. Вже буревій перестав. Крізь небуття снігове хтось долиною пливе, Трепетне світло несе, і розуміння нове.

вітер гуляє, вітер сніги молоді військо рікою, військо біжить по воді перший махнув рукою розходиться дим згорбився над рікою порепаний млин колесо незупинне трухлявий місток борошно домовинне із людських кісток військо рікою, військо пташиний політ аби лише не тріснув зачовганий лід

Відпусти цю мару, невгамовну облуду строкату, Бо не треба чекати, насправді не треба чекати, Рахувати зарубини та виглядати із хати, Уночі наслухати, чи хлюпне далеке весло. Вітер гонить рікою сміття на замулений берег, Поганенька запона дрижить на обшарпаних дверях. Як блищать на хрумкому, неначе скоринка, папері, Зловорожі краї, звідки човен старий принесло. Хай уже зазвичай, кожен рік нові гроші та воші, І нехай дітвора витріщається на перехожих, Не така уже й пустка, бо маємо дещо хороше, Сизим трунком на сонечку переливається скло. Кане осінь углиб, зазимує разом із плотвою. Широченні модрини вогненну ронятимуть хвою. Ані вранішнім сном, ані піною береговою Не повернеться він, моя мила замріяна скво.

тихого рассвета дивное кино р озовая Лета  плещет з а окном сотни поворотов тысячи запруд серые обрывки съежившись плывут п иру э т ы мыслей силуэты тел а на сердце словно ангел пролетел

Стоптана рілля, обгорілий стяг, Пагорби криві та убогі. У низовині робокінь стояв, Глиняно-корундові ноги. А у ніг його корчився козак, На кольчузі пластик подертий. Кулака здіймав і коню казав: “Чуєш, сатано! Дай померти”. А у небесах – череда видінь, І земні й міжзоряні мандри. Очі золоті мружив робокінь, Додавав у меморіз кадри. Вже й минувся біль, тільки звідусіль Каламутна падала мряка. Хлопець замерзав, і з останніх сил “Не дивись, – хрипів, – залізяко”. Заховав лице, та й уже закляк: Руки перекачані, білі. Робокінь стояв, у чолі маяк, Закодовані дзвенять хвилі. Озирнувся кінь: онде зореліт Хмарою над обрієм лине. На спині загув електромагніт, Тіло поперек сідла кинув. І побіг собі робот молодий, Копитами полум’я креше. Другий переліт, орденок один, Тільки вершник, звісно, не перший.