Срібнозілля

Самотній белебень, каміння головате, грайливий вітерець жене пилюку, Старезний дуб і молоде багаття, м’язисті руки набивають люльку. На килимку – шаблюка та бандура, зелений штоф, чарчини та наїдки, І сиві очі дивляться безжурно, учинків людських найревніші свідки, Зіркаті очі, аж у роті терпне, слова, немов уловлені, повільні: «Мамаю, чи земля й направді мертва, чи притлумили трави божевільні? Чимдалі степом, тим вони страшніші, а де-не-де зросли коню по груди. Уже не стало спокою та тиші, шумлять і трави, і птахи, і люди.   Пробач, я так безмежно запізнився, давно чекають нас, не можуть довше. Світ піднебесний, далебі, сказився, черва заворушилася у товщі, З колодязів уже несила пити, стихії переплуталися в г ерці. Усе, чого не можна не любити, спаплюжено й розміняно за безцінь. Рушаймо, тут задосить охорони, бо достобіса невеселих знаків, Щоб коні не лишилися голодні, овес увесь повиїдали в саквах. Я пам’ятаю всю твою зажуру, мовляв: «...

Хижу, несамовиту, викачану в багні, Господи, цю огиду не притлумляй мені. Хай потягнеться хрустко, шусне за виднокрай,   Хай відшукає пустку, рівну, хоч конем грай, Хоч до знесили гицай, наче стонадцять дзи ґ , Бо напущу невмисне на безневинних цих.

нехай собі солодкої співають стоятимемо бо степи стоять всепрощення не буде й не буває але відплата всякому своя відплатами отими небо зоране нехай волають нам своє робить все крім свободи й слова ілюзорне всеверемія всежаденна хіть всесновидіння давнє та хронічне якби-ж-то тільки знати наперед що всесвіт є божественно-хтонічний лише тоненька плівка посеред а нею із безодні до безодні місток стежина темінь лісова поміж словами йдеш неначе зомбі а зомбі йдуть тобою як слова чого ж ти серце знову захотіло слова вони у сяйві та землі пронизують світи як голка тіло що зродиться й почине на столі і метушня оця несамовита ця мішанина щастя та лайна деінде прозивається планида деінде прозивається війна де гатять буки гуркотять тополі та осідає на іржі роса де переритим перебитим полем повзе непогамована лоза де повниться чистесеньке озерце заради того щоб настала мить коли лоза зачеплена за серце із місяцем і сонцем...

сходами туп-туп стежкою хрусь-хрусь шелесть-шелесть верхівками дерев шусть-шусть молочним шляхом ґамм грімм гумм оооммм

нарешті чую як річки у нашім волоссі жебонять уночі

життєчко вишиваночко не муляй мені

Сновигає вітер сліпм a , Продирається через ліс . Не зима іще, не зима, То шерехотить падолист. То гуде небесна блакить, Наче кришталева діра. То Адаму знову болить Червонястий слід од ребра. Буркотить зневірена кров, Лавою по серденьку йде. Десь оте чорняве ребро Сьорбає гаряче лате, Точить баляндраси з Ліліт, Кидає смартфон, як на зло. «Ви казали – переболить, А воно лиш переросло. Не мені, казали, рішать, Чи гіркий всередині плід, Перебісяться, прибіжать, Не мине і тисяча літ. Та отой прокурений Рай Уночі неначе тюрма! Ви казали: «Хоч? вибирай!» В мене стільки ребер нема. Вже одним колись заплатив, Хто би нагадав, через шо? Ви казали – мушу піти, Я ж оце зібрався й пішов.» Куряву в обличчя мете, Лізе під холошу осот, А до того, чуєш, лате Кілометрів, мабуть, п’ятсот. Мандрівник лежить поміж трав, А кругом на тисячі літ – Осінь, благодатна пора Гордої рудої Ліліт. Промінь золотить де-не-...