Срібнозілля

Зачудоване мимоволі, Серце тріпотить недарма – Чорним переораним полем Знову проминула зима. Майорять небесні сувої У передквітневому сні… Тільки ясени в одностроях Не прокинуться навесні.

Непогода вирувала зранку , Нудився під зливою Дніпро. Ти перечепилася об ямку На пероні сірого метро. Я тебе притримав попідруки     І повів крізь гомінку юрму. Ти м’яким відсторонилась рухом,    Помахала весело йому. Він уже попереду маячив, Замалим не біг крізь турнікет. Я його обличчя не побачив, А лише трояндовий букет. Я ішов і тихо посміхався. Вийшли ви удвох, і аж тоді Налякався, чи не поламався Мій букет, що ніс я не тобі. А вагони двиготять поволі, Клубочиться за Дніпром гроза. Ранком я везу дітей до школи, А з роботи чимчикую сам. Сморідним тунелем свище протяг І вагони напхані битком. Я чекаю на останній потяг, Притискаю ямку каблуком.

Ані погуку, ані руху, ані уночі поторочі. Співаченьку, серце потрухло, не воліють бачити очі, Не бажає розум сторогий зачекати правого суду. Ці роки, такі звіроокі, не забуду я, не забуду. Скільки засівало пустелю серед небуття димового, Скільки полягало у землю за хвилини світу нового, Скільки не дрімало до рання, гемонську топило облуду. Барикаду цю неостанню не забуду я, не забуду. Все одно всередині тенькне, просвітліє небо перлисте. Тільки не мовчи, співаченьку, тільки не мовчи, бандуристе! Заспівай, як батько співали на майдані Богові й люду. Тільки так цієї навали не забуду я, не забуду. Verbyna (Ірина Огієнко)

                                 п. Олегові Королю, з подякою. Все село як село: лан, господа, сварки, дірки, Молоді та старі не вміщаються на причілку. А тому нечупарі аби корівки й дівки, Молоко, пасовисько, вареники та сопілка. Хіба можна пастухувати без батога? Без копієчки в руку, за пундики й чорні брови? Жебонить на сопілці, обідає, ловить ґав. Молодиці самі виганяють йому корови Аж на белебень, чуєш, в намистах і дукачах, У нових вишиванках, святковіше ніж до церкви. Щось таке шельмувате ясніло в його очах, Як подивиться скоса – неначе з кістками зжер би. Світанкова роса не протряхне на мураві, Пихкотять немовлята в тепленькому сповиточку, А виходиш до вітру – оно, хорошулі дві Понесли йому голубці та нову сорочку, Ще й бува крашанки, ще й наливочку з бузини. Позбиратимуть курям фарбовану шкаралупу. Нам урвався терпець, зговорилися й восени, Поки він десь тинявся, спалили йому халупу. Полихало – страшне. Розлягався собачий ґвалт. Ми жінок і корів

Рілля, гілля, притоптане бадилля. Занудьгував пастух за батогом. Знетямлене весняне божевілля Вже скоро зеленітиме кругом. Когось лиманом виведе на сушу, Когось обтрусить, як попівську грушу, Кому вже як на світі повезе. Мов лист зів’ялий, падає на душу Передчуття, що справдиться усе.

Д е заметільниця снує Вербовими гілками, Упало серденько моє На моховитий камінь. Скотилося, та й проросло Вербину та каміння, І за собою потягло Невидиме коріння. Покинуло зотлілий прах, Пішло мов полетіло. Затріпотіло на вітрах Нове тужаве тіло. Завіялося отуди, Де уночі не спиться, Де біля тихої води Червона черепиця. Гуляю вулицями, вже Ніщо не непокоїть. Вербину камінь стереже, Вербина камінь поїть. Чи я одна, чи троє нас, Вже далебі не значить, І хто з нас голосок подасть, Ніхто не передбачить. Чи троє нас, чи я одна – Єдині ми, єдині, Бо повернулася весна, І вже у серцевині горіховій, На гілочці, На полі, Видноколі Летить за мною назирці Зеленоока доля. Стріпнула сизими крильми І пурхнула на руки... Завіялися між людьми І діти, і онуки. Та зачувається щомить при тріпотливій свічці, Як вербовиння шамотить На каменистій річці.