Срібнозілля

Лодія була збудована за найвимогливішими стандартами сиренійського мистецтва, тобто настільки наближено до досконалості, наскільки вбачало людське око. Обшивка з темної вощеної деревини, здається, не мала жодних швів і була скріплена платиновими заклепками, заглибленими врівень і гладенько відполірованими. На вигляд, лодія була кремезна, зібрана з товстенних колод, стійка наче твердь, але без жодної неграбності чи слабкості обрисів. Ніс вигинався мов лебедині груди, форштевень високо підіймався, а потім загинався наперед, підтримуючи залізний ліхтар. Двері зібрано з планок коштовного дерева, схожого на крапчастий чорно-зелений мармур; вікна – ґратовані, засклені слюдяними квадратами, пофарбованими в рожеве, лазурове, ніжно-зелене й фіалкове. На кормі розташувалися комори та каюти для рабів; посередині – дві спальні, трапезна й вітальня з виходом на задній спостережний місток.

                        Євгенієві Рейну, з любов’ю    Пливе в журбі непояснимій серед цеглистої надсади нічний кораблик невгасимий iз Олександровського саду, нічний ліхтарик нелюдимий, на золотаву ружу схожий, над головами у любимих, до ніг захожих. Пливе в журбі непояснимій бджолиний хід сновид, шаленців. Нічного міста фотознімок зробив печально іноземець, і виїжджає на Ординку таксі з слабими сідоками, і мертвяки стоять в обнімку з особняками. Пливе в журбі непояснимій співець печальний по столиці, пильнує гасову крамницю двірник смурний і круглолиций, спішить коханець пересічний, престаркуватий і вродливий. Весільний поїзд опівнічний пливе в журбі непояснимій. І крізь імлу замоскворецьку, пливе в лихі часи неждані, блука говірочка гебрейська по жовтих сходинках печальних, і від кохання до падіння під Рік Новий, під воскресіння — пливе красуня по алеї, журби не викаже своє...

Море было зеленое, как небо. За шесть лет Лина так и не разглядела горизонт. Мир был - исполинская полусфера, переливающаяся от золотистого оттенка китайского чая до изумрудных и нефритовых тонов. Что было сзади, Лина уже не пыталась разглядеть. Ноги грел янтарный песок. Море сегодня молчало, иногда вздыхая. Слева шелестело Дерево, а на нем скрипела, покачивалась на ветру люлька, вырезанная из гигантского кокосового ореха. Веревки были толстые, как Линина коса и сизые от морской соли. Их скрип, внезапно всплывающий в полусне, вызывал у Лины сонную улыбку - путь открыт. Лина делала глубокий вдох, а на выдохе тело ее проростало перьями и взмывало в никуда. Пролетев сквозь радужный тоннель, Лина сбрасывала перья и опять оказывалась на песчаном берегу: босая, ветер трепал подол ее платья. Сейчас платье было абрикосовое (перед тем, как лечь спать, Лина писала стихи). - Море думает, - сказал Малыш, не оборачиваясь. - О чем? - Лина отвлеклась и повернулась к нему. Малыш почти достроил замок ...

Когда нахлынет серая волна, И встрепенется бесово отродье, — Безвременье впадет в безвремена И пену всколыхнет на мелководье. И просолится внутрецо стиха, И снова грянет неизбежный полдень, И вечер будет мрачен, странноплотен, А ночь по преимуществу тиха. Безвремена, мой друг, безвремена Вновь просочились сквозь раёк плакатный, А сгинули, казалось, безвозвратно… Хворает палимпсестом седина. Опять на кухне спорить нам и ждать, Мечтать о силе, о всеобщем благе, Ни мочи не имея, ни отваги, С утра хотя бы что - то предпринять. Все снова обнулилось. Ну и пусть. Пускай кристаллизируется грусть В глазах, стихах и песнях под гитару... Наверно, мы еще совсем не стары, Коль на дворе опять безвремена.                                     28.02.2010

- Слиш, Міхалич, оддай паспорт. - Федя, я тобі казав "будуть гроші - буде паспорт", казав? - Казав. - Ну так шо ти хоч, Академіку? Міхалич зняв із вагів півмішка жерстяного лому, з гуркотом висипав на купу, швиргонув драного мішка на ваги. Кривуляючи між баштами гнутих люмінєвих каструль, іржавими залізяками та шеренгами старого, але ще цілого барахла на продаж, підійшов до столика, черконув пару цифірь у зошит. Повернувся, покосившись на згорбленого Федю, відлічив гроші, кинув на ваги поряд з мішком: - І жестянку більше не носи, нахера мені жестянка? Федя розстебнув ватника, нагнувся. Поморгуючи вицвілими очима з-під товстенних каламутних скелець, узяв мішка, згріб засмальцьовані купюри, побрів до виходу. Йшов додому, хрустячи по листопадовій ожеледі, місив кирзаками грязюку й думав: напитися б у жопу... Їсти майже не хотілося. Зайшов у продуктовий до Семенівни, купив хлібину, бичкі в томаті, чай, півкіло цукру та чикушку самогонки з-під прилавка. Віддаючи гроші, збрехав, що...

Я жив собі привольно І клопоту не знав, Але мені у вухо Чортяка нашептав. На битий шлях бурлацький, В тернову колію Я з хатнього порогу Прогнав Печаль свою. Зарюмсала, небога, Та як не дремене! Гукнула при воротях: "Згадаєш ти мене!" "Авжеж, авжеж, згадаю!" - Печалі відповів. І з Радістю на пару Три дні й три ночі пив. Надудлилися меді, Мов ті старі ченці, Що аж красунька Радість Змарніла на лиці. А зраночку шугнула У заметільну даль. "Шукатиму, - сказала - Сестру свою, Печаль". І стала в хаті пустка, І покосився тин. Без Радості й Печалі Лишився сам-один. Ой, насміхались люде У батьківськім краю: "Оно, іде той дурень, Що гнав печаль свою!" В четвер опісля посту, Як дощик перестав, В портовому борделі Я Радість відшукав. Три дні й три ночі пили, А як хліба зійшли, Ми з Радістю на пару На шуканки пішли. Шукаймо, доки знайдем Єдиную-одну, Шукатимемо в лісі, В будяччі, в полину, На лисині у чорта, У відьминім раю… Шукатиму й до скону Печаленьку свою...

Приснились стихи октябрьским тихим утром. Рядились стихи вопросами без ответов. А небо цвело опалом и перламутром. Мне снились стихи. В стихах колосилось лето, В стихах наливались амритою абрикосы. Проворные стрелки завязли на цифре восемь. Мне снились стихи. В стихах отзвенела осень. Подернулись инеем огненно-рыжие косы. И словно навек от наших скорбей улетая, Кричала "курлы" стихов перелетных стая. А тем, что остались - им всё бы камлать-боянить, Им всё бы шаманить, пока метель не задула. Гудели стихи, роились, спасались в дупла, А в дуплах янтарилась липовым медом память… Минула зима, и в трепетноликом марте Приснилась стихам скрипичная трель Вивальди, И яблонев цвет, рыбёшки в ручье соленом, И я - босиком и в платье как ночь зеленом. А скрипка взмывала в зенит, где стрижи суетились. Пошаливал мятный ветер в хмельной лазури. Стихи встрепенулись, тихонько сквозь сон вздохнули - И вдруг камнеломками сквозь валуны пробились. А где-то за речкою поезд рубил километры. И думала ...