Срібнозілля

Сапала Смерть капусту на городі — Прикрив мене лелеченько, добродій. Ловила Смерть у річці пічкуру, — Я вислизнув із верші, та й чкурнув. Та чатував на Смерть між трьох доріг, — Хотів топитися в очах твоїх. Я на город, а на городі — пустка, Наквасила вже Смерть собі капусти. На річку я — там тиша спозарання,  Вже насушила Смерть собі тарані. Утік я на війну від злої долі, — Там Смерть коня пасе на мертвім полі. Десятий рік весною промине — Тікає Смерть, побачивши мене. 14.05.2010

*** Сонце сходить криваве в небеснім окропі. Пріллю дихають нетрі, відсипаються гопі. Пан ще вдосвіта на Курукшетрі розтовкмачує Арджуні волю небес. Чуєш? Переплелися в тумані ратний клич, завивання ветали. Прокидайся ж бо, Лакшмі!.. Ба ні — Магакалі… Не дивися, мій чистий пелюстку — заіржавіло сріберне люстро. *** Як давно це було… Ніжки в яшмових візерунках, очі на пів-обличчя, пальці-лотоси пестять моє зморшкувате чоло… Як давно це було… Голосочок дзвінкий і лестивий: «Чуєш, Н а радо, ти такий гарний, як сивий… Та в прийдешнім житті вибирай собі тіло — палке, наче кремінь, берло жваве й могутнє та очі ясні. Обіцяєш мені?» Обіцяв. *** Вибрав. Досі мандрую полями, струнам віни підспівуючи до безтями. Тіло маю кремезне та чорнії очі, тільки душу — жіночу дарував мені пан… Отакий мій талан. Серце, серце! Чи це тобі непідсильная ноша? (Пані, люстро збрехало тобі, що Мохіні молодша). Серце, серце! Яка...

Те яблуко, що з рук тендітних їв, Розбило скло, що маскувало сутнє, Роздерло — на минуле та майбутнє, На сонми нецілованих світів, І я, ковтнувши, охнув… і уздрів, Як погляда верба на свою вроду, Як оленятко п’є холодну воду, І коси — кучеряві, смоляні, І роси на смаглявому стегні. Та шелест межи віттям розлягався, І отоді я, Боже, налякався, Що то гемонське зашипіло жало, Що не вона те яблуко зірвала. Але утішився, Пресвітлий Отче, Коли зустрівся з поглядом її. Чого мені боятись? В неї очі Такі ж меткі й лукаві, як Твої. 12.04.2010

Початок тут : Коли світанок ледве заяснів на небі, раби взялися за весла та відвели лодію до окремого причалу для іномирян. Ні Ролвер, ні Велібус, ні Кершауль ще не прибули, і Тиссель чекав на них із нетерпінням. Минула година, і Велібус причалив свою лодію. Тиссель не хотів його бачити й залишився в каюті. Дещо пізніше поряд із Тисселем причалив Ролвер. Через вікно Тиссель побачив, як він зійшов на причал у своїй звичайній Пташці Гірського Озерця. Тут його зустрів чоловік у кошлатій жовтій масці Пустельного Тигра. Він заграв на ґомапарді формальне привітання та про щось повідав Ролверові.

Сакура, сакура! В легкой дымке мартовское небо, И лепески летят, и аромат вокруг. Любимый, это пахнет само небо! Пойдем, посмотрим! Тролейбус остановился прямо возле кучи полурастаявшей снежной каши. Альбина, выходя, осторожно ступила, чтобы не забрызгать пальто и направилась через базарчик, не особо спеша. Смеркалось. Альбина уже прошла мимо палаток с одеждой, как вдруг у самых ворот услышала щебетание соловья. Удивилась. Оглянулась. В конце торгового ряда примостился раскладной столик, освещенный белым люминесцентным фонарем. Подошла ближе. Столик был заставлен ящичками с кассетами, посредине - пузатый магнитофон и табличка "Природа и музыка". Соловей щебетал из небольших колонок. Симпатичный худощавый парень с аскетическим лицом и кудрями до плеч что-то записывал в блокнот и только кивнул Альбине, - выбирайте. На шее у него, поверх ворота стеганой курки, висели здоровенные наушники. Альбина нагнулась к кассетам. Чего здесь только не было! Классика, этно, электронная музыка...

Лодія була збудована за найвимогливішими стандартами сиренійського мистецтва, тобто настільки наближено до досконалості, наскільки вбачало людське око. Обшивка з темної вощеної деревини, здається, не мала жодних швів і була скріплена платиновими заклепками, заглибленими врівень і гладенько відполірованими. На вигляд, лодія була кремезна, зібрана з товстенних колод, стійка наче твердь, але без жодної неграбності чи слабкості обрисів. Ніс вигинався мов лебедині груди, форштевень високо підіймався, а потім загинався наперед, підтримуючи залізний ліхтар. Двері зібрано з планок коштовного дерева, схожого на крапчастий чорно-зелений мармур; вікна – ґратовані, засклені слюдяними квадратами, пофарбованими в рожеве, лазурове, ніжно-зелене й фіалкове. На кормі розташувалися комори та каюти для рабів; посередині – дві спальні, трапезна й вітальня з виходом на задній спостережний місток.

                        Євгенієві Рейну, з любов’ю    Пливе в журбі непояснимій серед цеглистої надсади нічний кораблик невгасимий iз Олександровського саду, нічний ліхтарик нелюдимий, на золотаву ружу схожий, над головами у любимих, до ніг захожих. Пливе в журбі непояснимій бджолиний хід сновид, шаленців. Нічного міста фотознімок зробив печально іноземець, і виїжджає на Ординку таксі з слабими сідоками, і мертвяки стоять в обнімку з особняками. Пливе в журбі непояснимій співець печальний по столиці, пильнує гасову крамницю двірник смурний і круглолиций, спішить коханець пересічний, престаркуватий і вродливий. Весільний поїзд опівнічний пливе в журбі непояснимій. І крізь імлу замоскворецьку, пливе в лихі часи неждані, блука говірочка гебрейська по жовтих сходинках печальних, і від кохання до падіння під Рік Новий, під воскресіння — пливе красуня по алеї, журби не викаже своє...