Срібнозілля

І листок останній прилетів на килимок візьму в долоні перед світанням шовкоткані рукави важкі й солоні як швидко від гірської талої води у цім краю далекім біліють скроні ІІ Вітер з віконця прошепотів “Єдина!” Бреше, звичайно. Лінь зачинити, хай повіває з лісу духом живиці. Дихає тихим щастям сон світанковий. Никне в глухому кутку тінь горбоноса. ІІІ сонце сідає коник сюрчить у траві запах полину цієї ночі де я подінуся де тая долина де тая балка глуха де джерелечко біля якого цвіте чорнобилина ІV нам оповідай про глибочезні сніги сяйва полярні про спів чудовий демонів і шаманів в сірих кухлянках верхні згадай і нижні всесвіти ближні хочемо відшукати Ворона тропи V я не ховаюсь від пересічних очей хай споглядають я вибираю що можна бачити їм чого не можна тільки шукаю й досі очі невинні що наказали б мені чого захочуть 31.12.2010

Стужавіти, немов еритроцит, Судинами оскаженілих вулиць Тягнути, пересилюючи снулість, Скаламутнілу крапельку роси. Зміняти долю на дорожній знак, Садибу на прилавочок торговий. Це місто занедужало на рак, Весь час жадає молодої крові. Холодне світло в електрозаграв. Так, ти не знав. Ти, далебі, не знав, Що вірити чортяці не годиться. Заледве сяє в місті Зоряниця, І припахає ржею та гниллям. Тобі, з твоїм каліченим ім’ям Лишається дубіти в переході, Сидіти у Вконтакті на роботі Та снити, як у дальньому селі Ти був пером лелечим над водою, Рокитовим кущем на водопої, Краплиною на батьковім чолі. 04.12.2010

Молодика сріблясте стремено, Що коване на душу легконогу, Постукало в зачинене вікно, Покликало в намріяну дорогу, Де пахне у чорнильних небесах Архангельських медяників кориця, Де райський комин попелом димиться, Що сріблом осідає на висках. Вже облетів акацієвий цвіт, І липня сподіваємось, як дива. Молодика скорішає політ, — Зелені очі, лазурова грива. А Древо знемагає від плодів, Пустельники сміються смаглолиці... До раю близько, наче до криниці, Аби лиш хто дістатися хотів. Ген! райська брама заросла гіллям, Шумить навколо смерековий ліс. Там чортенятко разом з янголям Катає у візку вогняний лис. Імлиться під колесами внизу Злотава невсипуща павутина, Неначе купина неопалима Гримучу перекочує росу. Дзвенять підкови, стелеться дорога, Тріпоче хоруговка-дивина. Аж раптом стала грива лазурова Біліша, ніж груднева сивина — То з Яві в Нав’ю нескінченну даль Прекраснотіла зірка полетіла — І море личко заспане відкрило Та Божу віддзеркалило печаль. І ту печаль поніс МісяцеБуг, — А Буг і Б...

На лоні вод стоїть Шильон, А в підземеллі сім колон, Порослі мохами століть... I Весною 1920 року, а саме в березні, саме 22 числа, —  дамо ці жертви точності, щоб заплатити за вхід у лоно присяжних документалістів, без чого допитливий читач нашого часу напевне розпитуватиме в редакціях —  я вийшов на ринок. Я вийшов на ринок 22 березня та, повторюю, 1920 року. То був Сінний ринок. Але я не можу зазначити, на якому розі стояв, а також не пам’ятаю, що того дня писали в газетах. Я не стояв на розі, бо ходив туди-сюди по бруківці біля зруйнованого корпусу ринку. Я продавав кілька книг — останнє, що мав. Холоднеча та мокрий сніг, що сипав над головами юрби вдалині хмарами білих іскор, надавали навколишньому огидного вигляду. Втома та мерзлякуватість світилися на всіх обличчях. Мені не щастило. Я тинявся вже більше двох годин, зустрівши лише трьох людей, які спитали, що я хочу за свої книги, та й ті завважили ціну п’яти фунтів хліба непомірно високою. Тим ча...

                                 И терпкий привкус века декаданса                                 Вплетается в эпоху "...бене мать! "                                                               (Е. Голодрига) Сурова ты, эпоха Бенемать И все твои творения суровы. Твои шаги чеканно стопудовы, А за тобой — антихристова рать. Ты не ушла, эпоха Бенемать, Лишь новые придумала оковы. В суровую эпоху Бенемать Суровы слово, подпись и печать, Здесь истины студёны и горьки, Здесь веет дух узорчато-ковровый. Суровы здесь вожди и острословы — Как плети, как бездарные стихи. В суровую эпоху Бенемать Где матереют даже крысоловы, Раздумья выспренны и бестолковы, А руки так нек...

Рве шати на собі несамовита Осінь, Крізь пальці темна кров мереживо плете, А коник вороний лазурним оком косить, А вітер небом носить пір’я золоте. Чом квилиш, Осене, золотокоса панно? Бо чуєш, що Зима вже нишпорить кругом? Мчить лісом вороний старого шарабана, А я все цьвохи-цьвох пекучим батогом. Вже Осінь розмела багряно-жовті шати, І де понесло їх? Сама не знає, де. Те, що навік пішло — не нам його шукати, Але воно було не те, не те, не те! У ніч, у глибочінь, у місяць наче в прірву! Шаліє вороний і леденіє кров. Вже осьде небокрай. Лети, шовковогривий, Хай зорі задзвенять від цокоту підков... Над лісом пелена та зоряна долина. Над річкою туман їсть очі, наче дим. Сорочку розірву й до Осені прилину — Хай пір’я золоте мішається з моїм.                                     13.10.2010

Місяця вовче око Зринуло, одиноке, З - під лісових долонь. Сонце у плавнях тоне. В жилах уже холоне Млосний жаский вогонь. Привиди на узліссі — Хоч би не загубитись В їх осяйній юрмі. Кволі аж до знемоги,     Пращури клишоногі Кланяються мені. Посмішки в них рум’яні — Чи повпивались п’яні Чорним терпким вином? Час наче збувся плину. Солодко тхне полином І лісовим багном. Солодко, як ніколи. То не краплини болю, То — полинова падь. Смеркло на переліссі… Краще не ворушися, Поки тебе з’їдять.                 16.06.2010