Срібнозілля

Поїхала на скопки, як звичайно. В автобусі відерце деренчало, А люди витріщалися й мовчали. Десь у кутку скавчало цуценя. Та замість поля – довга огорожа, І вереснева злива нехороша, Безмовна набурмосена сторожа, Палац, розкоші, спалена стерня. Ворота заревли – бігом чимдалі! Відерце загубила, і сандалю. Аж до ріки її вівчарки гнали, Посмикував за литки переляк. Сміялася. Спіткнулася й упала. Перепливла. У лісі заблукала. Знайшла щілину, перезимувала. Весною ледве вилізла на шлях. Пливла, пливла повз верби призабуті. Автобусик дирчав на перепутті. Новий хазяїн тицяв кнопки в пульті. Насипати поїсти не змогла. Постояла, нюхнула борщ і каву. Показували шоу нецікаве. І здиміла, розводячи руками, В розщілину кухонного стола.

Аж по коліна сніг, стежина під парканом, Під чобітьми плющить нескорена вода. А хтось мені кричить неначе з-за туману, Я чую, тільки виду звичайно ж не подам. Оно вже й осокір, коріння вузлувате, По стовбурі тече закам'яніла мла. А хтось мені кричить: «Куди ти, курва мати?» Не озирнулась, шапку на вуха натягла. Вже перехрестя. Ой, а снігу ж достобіса! Понад хатами дим, і пахкотять млинці. А на мені пальто, як вивернута риза, І слово, наче ґедзь, бринить на язиці. А хтось мені кричить: «Ти думаєш, це добре?» На вітті мерехтить нерукотворна в’язь. Я снігу набрала собі в долоні мокрі, І танучий сніжок об землю тільки – хрясь! Як легко на душі, аж серденько порожнє, І ковзає нога, стираючи межу. А хтось мені кричить: «Не можна так, не можна! По-людськи треба!» – що ж, по-людськи попрошу. Прекрасночолий мій і милосердний Пане, Ти бачиш древнє зло, що там удалині.   Хай пропаде воно, як пес на миловарні! Саме, чи я із ним – однаково мені. Хай казиться слабак, а Ти його не слухай, Хай каз...

Притуманені сливи та яблука – ось вони – На соломі лежать у іскринках роси. Пахнуть медом і вересом сяйної осені І риплять, навантажені, шляхом вози. Холодком задимілися трави розтріпані, Де з городів повзуть крізь плоти гарбузи, Шамотить на стерні листовиння осипане І риплять, навантажені, шляхом вози. Отяжіла, здається, землиця за вересень Подобріла, затихла в осінній красі. Їй людина з дитинства до скону довір'я все Віддала, і турботи, і клопоти всі. І вона обдарила плодами багатими Працелюбні долоні щасливих людей. Горобини горять над хатами ошатними. Стиглий вересень з медом і хлібом іде. Сергій Граховський ------------------------------------------------- Верасень І туманныя слівы і яблыкі — вось яны — На саломе ляжаць у іскрынках расы, Пахнуць мёдам і верасам сонечнай восені, I рыпяць па дорогах цяжкія вазы. Халадком задыміліся травы збуялыя. 3 агародаў паўзуць праз платы гарбузы, Шамаціць на іржэўніку лісце апалае, І рыпяць па дорогах цяжкія...

1 Тато були заможні, дука на три села. Я у них наче квіточка викохана цвіла. Брат набагато старший, мріяв про Чортомлик*, на ієрея вчився, та все одно утік до запорожців писарем, вдача своє бере. Тато його привезли, взяли другим паламарем. Пасіка, жінка, хата, іконостас, воли… Так ми, старі й молодші, в злагоді і жили. Виросла я, стала дівка. Взимку перед Різдвом вивезли ми на ярмарок бричку всього-всього. Спродалися не дуже, всі бережуть п’ятак, містове подорожчало, хто ж знав, що буде так. Мати пішли скуплятися, хлопці хильнуть винця. Ярмарок аж гуде, а в мене жодного покупця, тільки оно циганка перебирає крам: сива, одначе гарна, хоч і на лобі шрам. Коситься на коралики, але ж я стережу. Вибрала кращу хустку: «Дай-но поворожу!» А мені, чуєш, лячно з нею самій-одній. Як вона зарегочеться, ще й підморгне мені: «Кралечко, підготовлюй скриню та дукачі! Доля твоя кучерява, з гадюкою на плечі». 2 Вже одспівали весну, розпочали жнива. Я уже й позабулася, теж ...

Біля п’янкої межі, біля п’янкої межі Тепло, вже тепло мені, літепліше на душі. А хуртовина мете, а тополиння бреде, І закосичена смерть треться мені до грудей. В неї вуста крижані, очі – болотні вогні. Тепло вже, тепло, кажу, не посміхайся мені. Хай налітає згори білий заметистий рій, Чуєш, я іншу люблю, руки свої забери! Впало на синяве дно висріблене стремено, Зранює груди, але тепло мені все одно. Довге неспання нічне, та чатовий не засне, В серці пильнує вогонь, і порятує мене. Грім! пелену розпластав, скреснув засніжений став. Тепло, як тепло мені!.. Вже буревій перестав. Крізь небуття снігове хтось долиною пливе, Трепетне світло несе, і розуміння нове.

вітер гуляє, вітер сніги молоді військо рікою, військо біжить по воді перший махнув рукою розходиться дим згорбився над рікою порепаний млин колесо незупинне трухлявий місток борошно домовинне із людських кісток військо рікою, військо пташиний політ аби лише не тріснув зачовганий лід

Відпусти цю мару, невгамовну облуду строкату, Бо не треба чекати, насправді не треба чекати, Рахувати зарубини та виглядати із хати, Уночі наслухати, чи хлюпне далеке весло. Вітер гонить рікою сміття на замулений берег, Поганенька запона дрижить на обшарпаних дверях. Як блищать на хрумкому, неначе скоринка, папері, Зловорожі краї, звідки човен старий принесло. Хай уже зазвичай, кожен рік нові гроші та воші, І нехай дітвора витріщається на перехожих, Не така уже й пустка, бо маємо дещо хороше, Сизим трунком на сонечку переливається скло. Кане осінь углиб, зазимує разом із плотвою. Широченні модрини вогненну ронятимуть хвою. Ані вранішнім сном, ані піною береговою Не повернеться він, моя мила замріяна скво.