Срібнозілля

Десь у глухому краї, і на свята, і в будні,   Їхали степом фури, бігали степом дурні, Повороткі сороки дурням волали гасла, Поки звели дурисвітові, бач, піраміду масла. Вигнали аж до місяця, всі грудочки докупи – Змаж собі горло, паво, щоб не свербіло в дупі. Хай же тобі смакує, паво, гризи поволі Латочку цю, що ледве вициганив у долі. Їж і радій, дурисвіте, в миті свої останні, Бо коли сонце зійде, маслечко те розтане. Verbyna

Самотній белебень, каміння головате, грайливий вітерець жене пилюку, Старезний дуб і молоде багаття, м’язисті руки набивають люльку. На килимку – шаблюка та бандура, зелений штоф, чарчини та наїдки, І сиві очі дивляться безжурно, учинків людських найревніші свідки, Зіркаті очі, аж у роті терпне, слова, немов уловлені, повільні: «Мамаю, чи земля й направді мертва, чи притлумили трави божевільні? Чимдалі степом, тим вони страшніші, а де-не-де зросли коню по груди. Уже не стало спокою та тиші, шумлять і трави, і птахи, і люди.   Пробач, я так безмежно запізнився, давно чекають нас, не можуть довше. Світ піднебесний, далебі, сказився, черва заворушилася у товщі, З колодязів уже несила пити, стихії переплуталися в г ерці. Усе, чого не можна не любити, спаплюжено й розміняно за безцінь. Рушаймо, тут задосить охорони, бо достобіса невеселих знаків, Щоб коні не лишилися голодні, овес увесь повиїдали в саквах. Я пам’ятаю всю твою зажуру, мовляв: «...

Хижу, несамовиту, викачану в багні, Господи, цю огиду не притлумляй мені. Хай потягнеться хрустко, шусне за виднокрай,   Хай відшукає пустку, рівну, хоч конем грай, Хоч до знесили гицай, наче стонадцять дзи ґ , Бо напущу невмисне на безневинних цих.

нехай собі солодкої співають стоятимемо бо степи стоять всепрощення не буде й не буває але відплата всякому своя відплатами отими небо зоране нехай волають нам своє робить все крім свободи й слова ілюзорне всеверемія всежаденна хіть всесновидіння давнє та хронічне якби-ж-то тільки знати наперед що всесвіт є божественно-хтонічний лише тоненька плівка посеред а нею із безодні до безодні місток стежина темінь лісова поміж словами йдеш неначе зомбі а зомбі йдуть тобою як слова чого ж ти серце знову захотіло слова вони у сяйві та землі пронизують світи як голка тіло що зродиться й почине на столі і метушня оця несамовита ця мішанина щастя та лайна деінде прозивається планида деінде прозивається війна де гатять буки гуркотять тополі та осідає на іржі роса де переритим перебитим полем повзе непогамована лоза де повниться чистесеньке озерце заради того щоб настала мить коли лоза зачеплена за серце із місяцем і сонцем...

сходами туп-туп стежкою хрусь-хрусь шелесть-шелесть верхівками дерев шусть-шусть молочним шляхом ґамм грімм гумм оооммм

нарешті чую як річки у нашім волоссі жебонять уночі

життєчко вишиваночко не муляй мені